Як у Східних Карпатах в цілому, так і на території гуцулів, трапляються лише зрідка села як взаємопов'язані поселення. У той час, як безпосередньо в підніжжі Карпат розташовані населені пункти з 2000, 3000 і навіть 5000 жителів, в горах тримається разом лише досить обмежене число дворів. Хоча місцеві статистично-географічні реєстри й схильні до думки, що в горах також існують великі населені пункти, та це не відповідає справжньому станові справ. У більшості випадків — даремно озиратися в горах за багатолюдними селами, назви яких зустрічаються нам у тих переліках. Під ними розуміються переважно численні малі поселення, які розсіяні на чималій території і, як правило, мають власні назви. Лише потреба легше керувати, а також інші подібні мотиви дали привід з'єднати їх під спільною назвою, і тільки спільна церква, управа громади і, якоюсь мірою, школа справляють враження їх взаємної приналежності. А взагалі, мешканці поодиноких малих поселень почуваються досить самостійними, і це факт, що коли гуцула запитують про його батьківщину, він часто подає назву, якої в жодних переліках населених пунктів не знайти. Він наведе безтурботно за громадою й селом народну назву того маленького поселення, де й знаходиться його хатина. Межі свого місця проживання гуцул називає готари.

Чим рідше розміщені двори, чим дальше живе один сусід від іншого, тим більше повинно б йому залежати на тому, щоб жити з сусідом у мирі. Обставини у горах призводять до того, що доброго сусіда там вміють цінувати; гуцул висловлює це приказкою: «Добрий сусід — як добрий хліб». Про те, як важко людям вдається дотримуватися миру між собою, свідчить, між іншим, і раніше згадана обставина, що близькі сусіди не обираються хрещеними батьками, бо з ними, мовляв, часто бувають суперечки, а це було би гріхом між кумами. Проживаючи мирно, сусіди всіляко підтримують одне одного при нагоді вже згаданої толоки, або клаки. До великої і невідкладної роботи гуцул запрошує, як це звично буває і в інших місцях Східних Карпат, своїх сусідів для безплатної добровільної праці. Працюючі отримують при цій нагоді їжу й питво, і розважаються після закінчення роботи до пізньої ночі при музиці й танцях. Час від часу, вже протягом роботи, буває, грають на скрипці. У неділю та в святкові дні зранку все життя зосереджується довкола церкви, по обіді — довкола корчми.

Очолює село війт, двірник або ватаман; йому допомагають присяжні (присіжни, журати). Один або два поліцейникі, поліцеї, патрольники, ваташкі, пушкарі або врешті панцірни служать як слуги управи і вартові безпеки, їхні права і обов'язки загалом такі ж, як у подібних установах влади будь-де. Гуцул не вельми добре відгукується про цих урядовців; передовсім, він закидає їм хабарництво. Несправедливі судді — за народними уявленнями — будуть по смерті прикуті чортом до великих дерев, які вони повинні тягти на Чорногору (найвищу вершину Карпат на Гуцульщині) так довго, поки не спокутують своїх гріхів. Так само зневажають й уникають адвокатів (адуканти). «Адуканти здирають шкіру», — мовить крилате слово, а ще інша приказка звучить: «Краще солом'яна (блага) згода, ніж золота розправа». Незважаючи на це, гуцули, схоже, мають манію судитися. До видатних осіб у селі зараховуються, головним чином, священик і шкільний учитель, хоча їхній вплив залежить від їх особистості і ставлення до народу. У сільських учителів становище важке внаслідок загальної неприязні до школи. Але найбільше ненавидять зажерливих священиків. Проте поважаний священик справляє надзвичайно благодатний вплив, переважно завдяки його третейським функціям.

Слід зазначити, що гуцули, як і загалом селяни у Східних Карпатах, не мають правильної уяви про конституційну форму правління. Усі законодавчі постанови вважаються абсолютними Цісарськими наказами, які тому й повинні виконуватися. Цісареві народ відданий безумовною глибокою пошаною; від нього, за їхніми поняттями, сподіваються тільки добра і ласки. Тому розпорядження, які суперечать народному духові, породжують, як правило, віру в те, що вони були видані без згоди цісаря. Щоб висловитися, що урядове або судове рішення було несправедливим або суперечить, як вони думають, бажанню його величності, гуцул, як і русин, послуговується приповідкою: «Бог — високо, цісар — далеко». Надто високими, як правило, здаються народові податки; сплачують їх неохоче, бо вони, на думку гуцулів, здебільшого використовуються на утримання ненависних урядовців. Одначе гуцула наповнює захоплення за царя і батьківщину, і він служить у війську відносно охоче, хоча йому й важко розлучатися зі своїм рідним краєм. Багато хто приходить додому з війни з відзнакою, а котрий, можливо, стояв на варті замку і часто бачив цісарську сім'ю, той завжди радо вихваляється цим.

У своїх правових поглядах гуцул аж ніяк не ретельний. Він відкрито заперечує окремі законодавчі акти як обов'язкові, особливо браконьєрство, обмеження в риболовлі, постанови проти контрабанди. Якщо він може обійти ці закони, то вірить, що провини його в цьому немає. Красти, особливо коли шкода заподіяна не гуцулові, багато де теж не вважається припустимим. Дати хабара у власному інтересі вважається необхідним обов'язком гуцула, а вислів: «Хто маже, той їде» є також загальновживаним на Гуцульщині. Щоб пограбувати подорожнього, особливо єврейських торговців (купці), можна знехтувати навіть гостинністю. Безпека життя і майна ще років сорок тому була кепською на Гуцульщині. В околицях Черемошу в сорокових роках великі заслуги здобув собі у наведенні порядку суворий мандатор Герліцка. Досі гуцули показують в Устеріках, що лежать на злитті Чорного і Білого Черемошу, темний склеп, у який Герліцка саджав ув'язнених. Вони це називають «Герліцкова неволя» (в'язниця Герліцки), і вважають те місце нечистим. Одначе сто років тому гуцули й самі хвалилися, що вони, мовляв, є збіговиськом розбійницького народу. На це вказує також їх наймення, яке, цілком імовірно, слід виводити від румунського hoc, hocul (розбійник). Між ватажками розбійників минулого століття особливо виділяється Довбуш. Ще й нині розповідає народ про його життя і вчинки і вірить, що тут чи там можна знайти заховані ними скарби. Легенди про цього відважного чоловіка сповнені захоплення ним як у гуцулів, так і русинів, які живуть поруч; ба, навіть виставляють Довбуша як людину, помилувану Богом. Пояснення цієї обставини слід шукати в тому, що народ вбачає в Довбушеві і його сподвижниках не розбійників, а народних героїв. У першій половині минулого століття, коли жителі з-над Сучави, Черемошу й Пруту невимовно страждали від безладу, що панував у Молдові й Польщі: пани поводилися з нелюдською жорстокістю зі своїми підданими і навіть продавали їх; багато хто вдавався, зрозуміло, до самодопомоги, і до таких належав також Довбуш. Про нього народ розповідає, звичайно помиляючись, що він буцімто грабував і вбивав тільки багатих, щоб відомстити й підтримати бідних; він і його сподвижники були, так би мовити, опришки або гайдамаки, а не прості розбійники (рабіуникі) чи навіть злодії. Треба підкреслити, що коли гуцули й шанують пам'ять про цих людей в легендах та піснях, нині вони мають миролюбний характер, і мандрівник може цілком безпечно подорожувати їхнім краєм. Якщо подекуди ще можна прочитати, що гуцул постійно носить пістоль за поясом і т. ін., то це просто фантазія фейлетоністів, які прагнуть сенсацій.

Крім Довбуша, багато ще розповідають про розбійника Дарія. У той час, як першого прославляють переважно на Пруті та Черемоші, то про цього оповідають в долині Сучави. У переказах про Довбуша гуцули співзвучні з русинами, у переказах про Дарія — з румунами. Але й про інших розбійників розповідають і співають, особливо на Чорному Черемоші. Та чим ближче вони стоять до наших днів, тим більше губиться та романтична чарівність, у якій з'являлися ті, що були раніше. Ось ще деякі перекази про Довбуша і Дарія.

Колись Довбуш пас овець своїх панів. Одного дня, коли він гнав їх додому, кілька з них по дорозі загубилися в кущах. Як тільки управитель маєтком (ваташ) помітив цю втрату, він післав назад юного пастуха, щоб той відшукав загублених тварин; лютий чоловік ще й погрожував йому смертю, якщо він їх не знайде. Де б він його не побачив, там його і вб'є. Довбуш повернувся й шукав. Але раптом піднялася велика буря 1 він, щоб захиститися від неї, заховався під деревом. Навпроти височіла скеля, і коли пастух випадково глянув на неї, то побачив, що на ній з'явився чорт і дражнить святого Іллю, який царює над блискавкою і громом. Коли Довбуш побачив це, він перехрестився, і чорт зник, але тут же з'явився знову, і так повторювалося кілька разів. Розгніваний Довбуш вирішив убити чорта. Як тільки той знову з'явився на скелі, Довбуш прицілився і застрелив його. Коли розпогодилося, він залишив мертвого чорта лежати на скелі, а сам пішов своєю дорогою.

Отак Довбуш собі крокував, коли назустріч йому вийшов ангел і запитав його, куди він іде. Юнак розповів про свою біду і хотів іти далі шукати овець, але ангел зупинив його. «Не йди, — сказав він, — тварини незабаром будуть тут; але скажи мені передовсім, яку хотів би ти винагороду за те, що застрелив того «звіра»? Спочатку Довбуш злякався цього запитання і хотів утекти. Та ангел все-таки затримав його і сказав, щоб нічого не боявся, бо він посланий Богом, щоб винагородити пастуха за його гідний вчинок.

Коли Довбуш почув це запевнення, він попросив для себе три речі: щоб рушнична куля ніколи не змогла його вбити, щоб він ніколи не впав від удару сокири і, по-третє, щоб міг без шкоди для себе протистояти вогневі. Ангел пообіцяв, що його бажання здійсняться, і наказав йому зарядити рушницю. Довбуш виконав наказ і ангел вистрелив у нього, але юнак залишився неушкодженим. «Як ти витримав це випробування, так витримаєш і всі інші», — сказав ангел, вказав на кущі, за якими він зможе знайти овець, і зник. Інші кажуть, що Довбуш випросив тоді собі також непоборну силу.

Знайшов Довбуш своїх овець у кущах, як провістив ангел, і пішов з ними додому. Хоча шкода була тепер виправлена, управитель усе ж захотів його побити. Довбуш дуже розгнівався і вдарив його так, що той захитався і впав.

А коли стало відомо, що Довбуш став неуразливим, його запросили до Косова, містечка біля підніжжя гір, щоб випробувати його. Оскільки в цій місцевості знаходилась солеварня (баня), то наповнили там великий котел солоною водою і довели її до кипіння. Але Довбуш вскочив у нього, а потім без шкоди для себе сів на край котла і заграв на сопілці.

Надалі Довбуша вважали найсильнішим і найгрізнішим чоловіком; ніколи більше не випробовували його. А він пішов у гори, зібрав неподалік себе відважних чоловіків і відтак на багато років запанував над околицею.

На дорозі до Вижниці, яка, як і Косів, лежить біля підніжжя гір, біля села Усть-Путилова підноситься висока скеля, на якій часом затримувався Довбуш зі своїми людьми. На найвищій вершині цієї скелі Довбуш спорудив дерев'яного хреста. Коли він, як це часто бувало, щасливо здійснював напад і вислизав неушкодженим від переслідувачів сюди, на цей недоступний прихисток, то з'являвся іноді на вершині скелі і доводив свою мужність тим, що перекидався на самому краю урвища, причому ще й неабияк висміював противників, які стояли внизу.

Але ця діяльність не могла тривати довго. Довбуш покохав Аксенію, шлюбну дружину Штефана Дзвінки, і часто відвідував її у нічну пору, щоб відпочити від своїх справ і небезпек. Штефан довідався про це, і ревнощі переповнили його. Але оскільки він знав, що Довбуш неуразливий і він нічого не зміг би йому зробити, вирішив діяти хитрістю. Він прикинувся добрим і, зрештою, використав свою жінку для помсти. Вона повинна була вміло вивідати у самого Довбуша таємницю, як можна би поранити його, а згодом Дзвінка мав його позбавити життя. Уночі, коли Довбуш лежав біля неї, Аксенія, пестячи його, вивідала таємницю і донесла її потім своєму чоловікові. Срібна куля, змащена соком певного зілля і освячена протягом дванадцяти літургій, мала б силу позбавити життя могутнього героя. Якби йому цю кулю всадити під пахву, то він мусив би вмерти. Штефан негайно якнайдокладніше взявся за всі ці приготування. Він відлив кулю, дбайливо освятив її і чекав з нетерпінням наступної ночі, коли знов повинен був прийти Довбуш. Сталося так, що Довбуш, після чергового щасливого наскоку, прийшов глибокої ночі до хати Дзвінки, щоб відвідати його жінку. Але двері були зачинені, і Аксенія не вийшла, як звичайно, щоб відчинити їх. Тоді гайдамака із силою трусонув дверима і погрожував висадити їх, якщо Аксенія не відчинить. Лише тепер почувся її голос, але її мова була сповнена глузування. «Мої двері зроблені з тисового дерева, — сказала вона, — а мої замки з міцної сталі;50 тряси скільки хочеш, ти все-таки залишишся надворі». У той час, як вона це говорила, Дзвінка вже лежав під дахом над дверима і стежив за розгніваним Довбушем. Коли він, сповнений люті до невірної коханки, підняв руки, щоб ухопити двері і вирвати їх, Штефан встрелив йому зачарованою кулею попід пахвою у груди.

Смертельно поранений, Довбуш упав. Потім він знову підвівся, важко поплентався до своїх сподвижників і попросив їх помститися за його смерть, а потім розійтися. Невдовзі він сконав, та перед тим, як кажуть інші, заспівав похоронну пісню. А його товариші зробили зі своїх рушниць і топірців ноші та понесли свого улюбленого ватажка на вершину Чорногори. Тут поховали вони його, і ще й сьогодні є там його могила.

Але перед смертю Довбуш увігнав з надзвичайною силою свою сокиру в скелю. Там вона повинна б знаходитися ще й нині. Але той, хто буде мати силу вирвати ту сокиру зі скелі, стане його наступником. Колись якась дитина, якій було всього три чи чотири роки, вже потрясала тією сокирою, та народ вбив її, щоб не з'явився другий Довбуш.

Такий кінець переказу, який, зрештою, складає лише частину довбушевих легенд, є знаменним. Тепер, коли панують нормальні обставини, ніхто більше не хоче появи «народного героя». Окремі риси оповідання, як, наприклад, стосунки Аксенії і Довбуша та її зрада чоловікові, знаходять і сьогодні в житті гуцулів свої аналогії.

Звернімося тепер до переказу про розбійника Дарія. Про нього розповідають таке: Дарій розумівся на заклинанні рушниць і за допомогою цього вміння утнув не одну витівку слугам порядку, які переслідували його. Але, оскільки він надмірно зловживав цією своєю силою на користь свого ремесла, влада призначила велику ціну за його голову, однаково — живого чи мертвого, доставлять його.

Жив там старий чоловік, який захотів заробити ті великі гроші. Він теж володів мистецтвом заклинати зброю і знав, де сховище Дарія. Одного дня він повів туди солдатів. Наказав їм чекати перед печерою, а сам пішов усередину, де розбійник саме спав. Він спершу закляв його пістолі, а потім розбудив Дарія словами: «Вставай, бо тобі вже недовго жити». Здивований Дарій скочив і схопив свій пістоль, приставив цівку тому до серця і спитав, чи прострелити йому правий, чи лівий бік. «Трафляй у середину, якщо зможеш», — відповів старий, цілком упевнений, що зброя відмовить.

Але Дарій умів знімати чари зі зброї, яку закляли. Це він зробив і зі своїм пістолем і сказав: «Ти, старий дурню, бачиш там у стіні цвях?»- І тут же прицілився і гладенько відстрелив залізячку. Тоді старий, лементуючи, впав йому до ніг, а він зглянувся над ним і провів його до дверей. Своїх посіпак він і на цей раз щасливо позбувся.

Цих оповідей, мабуть, достатньо, щоб висвітлити характерне сприйняття гуцулами розбійницького життя минулих часів. Повернімося тепер до наших спостережень над правовими поглядами гуцулів.

Із зауважень, які вже були зроблені при інших нагодах, можна було зрозуміти, що про крадіжку лісу, дичини, риби, про крадіжку взагалі, особливо продуктів харчування, а також про порушення шлюбної вірності та про всі інші моральні злочини, гуцули судять набагато м'якше, ніж це повинно бути згідно з карним кодексом; так само легко пробачається образа честі і пияцтво. Щодо крадіжки варто зазначити, що їх задовольняє, якщо вкрадений предмет знову їм повертають. Потерпілому ще й платять гроші за замовчування справи, щоб не знеславити злочинця. Особливо непорядною вважається, мабуть, лише крадіжка бджіл. Розповідають за нагоди, що у викрадачів бджіл у потойбічному світі викрадені бджоли будуть вилітати через пупець. Ще інші кажуть, що вже дорогою у потойбічний світ їх з'їдять бджоли.

Надзвичайно суворо, в порівнянні з усім іншим, засуджуються пограбування церков і могил, підпал, а також недотримання постів і шкідницьке чарування. Ганебним вважається зрадництво. Кровозмішення, як вже було згадано, трапляється; все ж воно зараховується до найбільших гріхів і діти, народжені в кровозмішенні, згідно з народним повір'ям, не можуть бути узаконені. Підступне вбивство і вбивство кревних родичів гуцул вважає надзвичайно підлим вчинком. Натомість, вбивство неспокійної, злої людини схвалюється, і винуватець береться під захист. Так само схвалюється здебільшого й помста. Самогубство викликає огиду; місце, де воно трапилось, вважається нечистим, тобто місцем перебування чорта, і тому його треба обминати. Дитячий викидень, заподіяний неодруженою особою, не так суворо карається, як викидень заміжньої жінки. Так само судять про вбивство дітей. Проте є загальнопоширене повір'я, що жінки-вбивці своїх дітей будуть покарані — муситимуть їсти їх у потойбічному світі. Покидання дітей через великі злидні вибачається, і покинуту дитину охоче приймають. А втім, аборти, вбивства і покидання дітей трапляються рідко, бо моральні помилки у гуцулів тягнуть за собою менше шкоди, ніж деінде. Проте, побутує звичай, щоб розпусна дівчина була «загорнута», це значить, що голова в неї пов'язана хусткою — ознакою заміжніх жінок. З цією метою дівчина, яка вперше завагітніла поза шлюбом, мусить податися в супроводі своєї матері або старшої сестри до священика. Він читає молитву і покриває голову покривки хусткою, яку потім супутниця загортає довкола її голови за всіма правилами мистецтва. Це загортання називається завиване. Але ця дівчина вже ніколи не сміє знімати хустку з голови.

Варте уваги й те, що злочини, скоєні в час пристрасті або зопалу, як і крадіжка чи вбивство, виправдовуються тим, що їх приписують чортовим нашіптуванням. Таке виправдання наводить часто сам злочинець, а присутні погоджуються з ним і говорять: «Юда (чорт) намовив його, він, бідолаха, не винен».

За фальшиву присягу, згідно з народним повір'ям, клятвопорушник часто карається безпосередньо після складання її або й по тривалому часі втратою зору чи всиханням правої руки. Остання кара спадає, зрештою, й на тих, які б'ють своїх батьків або працюють у заповітні свята. Проте в гуцулів, як і в русинів з передгір'я, звичним є тримати під пахвою камінь під час складання фальшивої присяги, тоді кара за клятвопорушення впаде на камінь. Звичайно, присягають Богом, Ісусом, Марією або й святими, особливо Миколаєм та Іваном Сучавським; є ще у вжитку й інші форми присяги. Найзвичайніша присяга — це Біг ме, що означає приблизно «на Бога!». Інші такі: най мене Бог покарає; присягаюся Ісусом Христом і святою Матір'ю Божою; най мене Матір Божа покарає; най мені так св. Миколай (або св. Іван Сучавський) допомагає; аби-м так жив; аби мені такий хосен був від моєї худібки, мого майна й добра; най би я осліп, якщо не кажу правду; щоб я не дожив до завтрашнього дня; щоб я так дожив моїх дітей побачити, або моїх дітей одружити і багато подібного. Супротивник на це, здебільшого, відповідає: «Яка твоя правда, так най тобі Бог допоможе». Як видно, клятви частково перетворюються у самопрокльони. Такі прокльони, згідно з народним повір'ям, завжди здійснюються. За цієї нагоди наведемо тут ще й інші форми прокльонів: най би наш Господь Бог тебе побив; іди до дідька; най би тебе неволя запропастила; най би тебе змія вкусила; най би тебе шляк трафив; чорт би тебе побрав; іди до дідькової баби і т. ін.

Сільські жителі вважають спільною власністю вулиці й дороги разом з плодами дерев, що ростуть вздовж них, громадські криниці, ріки й потоки разом з рибою в них, довколишнє каміння, хутряну й пернату дичину, гриби і ягоди, а також знайдені бджолині рої, якщо власник їх назад не вимагає. Дерево, що росте на межі двох земельних ділянок, як правило, належить разом з його плодами, обом сусідам. І паркани зводяться й утримуються в більшості випадків спільно.

Усні купівлі укладаються символічно ударом руки; продавець і купець подають один одному руку, а третій присутній як свідок легким ударом розділяє їх. У вартості коня завжди враховується й хомут. Куплену тварину не передають і не приймають голою рукою, а обмотують її сіном, соломою або, якщо їх нема, то в якусь одежину. Далі спостережено, що покупцеві завжди бажають щастя у купівлі, причому прийнято, щоб продавець кидав на землю крейцер «на щастя», а покупець піднімав його. У стайні, звичайно, зберігають кілька волосин тварини, яку ведуть на продаж, щоб щастя продавця до покупця не втекло. Після завершення угоди не повинно бракувати випивки за купівлю (могорич), яка оплачується обома сторонами, іноді лише покупцем. При цьому, зазвичай, вихлюпують першу скляночку горілки в повітря, а якщо предметом продажу був кінь, продавець говорить: «Най би кінь так летів з тобою, як ця горілка крізь повітря».

Дуже своєрідні звичаї існують також стосовно видачі проданих тварин. Є, мовляв, дні, що міняються від однієї місцевості до іншої, у які взагалі жодні тварини не видаються і навіть сир і масло з хати не віддають. У Сергіях панує такий звичай: якщо господар не знехтує обдарувати бринзою або молоком бідного в день Благовіщення Марії (25 березня ст. ст. — б квітня н. ст.), то він може в будь-який день без жодної шкоди для себе видати продану худобу; якщо ж він спізнився дати той дарунок, то не сміє видавати тварину в той день тижня, на який припадало назване свято у поточному році. Нарешті треба ще сказати, що терміни для оплати внесків, процентів і т. ін. призначаються на більші свята, а саме: навесні на св. Юрія (23 квітня ст. ст. — 5 травня н. ст.) і восени на св. Дмитрія (26 жовтня ст. ст. — 7 листопада н. ст.) або на Козьми (1 листопада ст. ст. — 13 листопада н. ст.); час великих ярмарків теж служить для призначення термінів.

Обмінні операції є звичними, особливо тваринами з метою їхнього розведення. При цьому бувають «післяплати» у грошах. Проти випозичання, особливо більш вартісних предметів, існує двосторонньо певна боязкість. Вона проявляється у приповідках: «За чужу мотузку будеш свій ремінь віддавати», «Віддай руками, не повернеш і ногами».

Про дарунки на хрестинах, весіллях і т. д. вже було сказано вище. Вони складаються з рухомого майна, переважно тварин. Рідко бувають випадки, коли бідним роздаровується нерухоме майно. Так, у Селятині розповідають бувальщину, коли циган зумів умовити гуцула подарувати йому хатчину, яку він згодом продав євреєві.

За знайдені предмети гуцул вимагає іноді винагороду (переем), розмір якої він вважає можливим визначати на власний розсуд. Заклади бувають рідко, хіба що між знайомими у випадку розбіжності думок. Ціною виграного закладу є, звичайно, кількість горілки, яку оплачує той, хто програв, а потім пропивають гуртом.

джерело матеріалу: Кайндль Р.Ф. Гуцули: їхнє життя, звичаї та народні перекази. — 2-е вид., випр. і доп. /Переклад з німецької Зіновії Пенюк; наукове редагування і післямова Олександра Масана. — Чернівці: «Молодий буковинець», 2003. — 200 с
статус матеріалу:  повністю готовий
встановлено: 22 вересня 2007 року






Коментарів (0)

Коментарі відсутні

Написати новий коментар (всі поля обов`язкові):