Цвях схожий на людину, якщо підійти поетично. Він має голову, по якій б’ють клевцем (молотком) закону й беззаконня. Він має тіло, яке, з часом ржавіє і згинається. Ще цвях має загострений кінець, тобто, він цілеспрямований. Потім несе найважливішу функцію – він тримає, скріплює, і на ньому може втриматися і щастя, і добробут, і держава, і все, що ми хочемо.

Письменник Василь Шкурган у інтерв’ю ZAXID.NET ділиться міркуваннями про асиміляцію мови, переваги пізнього літературного дебюту, метафору цвяха та занечищення людської душі.

 

- Пане Василю, з одного боку, географія не має особливо теплих стосунків із літературою, позаяк в останній ніби йдеться про естетику, а не про широти, але те, що ви родом із села Смодна на Гуцульщині, багато важить, бо знаходимо у вашій творчості дуже багато гуцульського колориту.

– То є рідне, бо я народився і змалку говорив по-гуцульськи так, як у нас в хаті. І сьогодні, коли мова стає розмитою і асимілюється, особливо гуцульський діалект, я відчув таку щемкість за тим, що успадкована говірка втрачається… А вона ж має дуже багато колоритних слів, які можуть промовити набагато більше, ніж відповідники в українській літературній мові. Тому бажання зафіксувати і висловитися «по-рідному» спонукало до того, що я пишу на діалекті.

 

– У вас є дві книжки «Кілько того світа» і «Ади жию», але, здається, ви не відразу прийшли до діалектів. У першій книжці є трохи віршів власне літературною мовою…

– Якщо врахувати, що почав писати десь у п’ятому класі і то були вірші, то таки відразу і на діалекті. Я, напевно, трохи встидався і скоро не показався комусь, що пишу. Але мав таку забавку, що грався словами на діалекті. Тобто, висловлювався, римував… Набагато пізніше, після закінчення університету, коли я вже мешкав у Черкасах (там прожив десять років, відвідував літературну студію, мав певні зустрічі, комусь показав і вже відбулося ширше відкриття того, чим захоплююся і займаюся), то окремі речі навіть переробляв з діалекту на українську мову, щоби було зрозуміло в Центральній Україні. Але оце бажання і відчуття, що «домашні» слова глибші, вони у мене тримаються до нині. Можу сказати відверто, що на гуцульському діалекті у віршах можна висловитися дуже сильно. Наприклад, якщо у народів півночі є певні слова, які характеризують стан снігу чи погоди, і тих слів є чотири-п’ять десятків, то від одного слова співбесідник розуміє, який то стан. Так само у гуцульському діалекті є слова, які мають дуже глибокий зміст. Наприклад, оцей же вигук «ади!» – найбагатозначніше слово у нашому діалекті. Його можна сказати з притиском, з сумнівом, легше, запитально, оклично, і воно набирає свого відтінку, і в тому контексті слів чи реченні відграє не просто роль зв’язку, а має смислове навантаження, певну функцію, яку гуцул розуміє відразу.

 

– От ви казали, що починали з віршів, в тому числі писаних діалектом для забавки. Але, здається, воно й тепер не є для вас чимось страшенно серйозним, бо ви от взяли, прожили життя, а книжки почали видавати лише зараз і в літературу входите вже у зрілому віці. Чому так вийшло у вас?

– Я просто, напевно, не надавав тому особливого значення. А ще скажу так: не було коло мене такої людини, яка би підштовхнула. Звичайно, що я міг зробити книжку і набагато раніше. Колись Володимир Забаштанський пропонував: «Давай, Василю рукопис, у мене тут є місце і буде книжка. Через два тижні щоб рукопис був у мене!» Я то зібрав, подивився і зрозумів, що це ще не те, як я собі уявляю. Зараз абсолютно не шкодую, що книжки вийшли пізніше, бо на сьогоднішній день текстами цих двох книжок я задоволений. Я міг увійти легенько, якось непомітно, а ці книжки характеризують мене і висловлюють сповна, так, як би я хотів.

 

– То може, розкажіть про свої книжки. Для початку – «Кілько того світа». Коли вона писалися, за який період? Можливо там є дуже ранні твори?

– «Кілько того світа» вийшла у 2008-му році, і, звичайно, що там є вірші і ранні, й пізніші. Найбільш ранні і знайти не міг… Звісно, дещо знайшов, але вони не були вартісні. Тобто, то була робота, яку я називаю «накопичувальним періодом». Книжка з двох половин: це поезія і проза. Прозу я назвав «Не пошкодуйте чєсу», бо є й така новела, і в той же час вона говорить з глибшим змістом про те, аби не шкодували часу; можна навіть із словничком прочитати, бо не всі слова зрозумілі, але знайомі з Черкас, Чернівців мені дзвонять і кажуть, що сприймається з достатнім інтересом, і що я не пропав в своєму регіоні. Віршів є декілька частин. «Білі полотна» – це лірика. Ще один розділ – «Від-ображення» (я написав через дефіс для подвійного трактування). Він особливий тим, що всі вірші, які до нього належать, мають епіграфи з різних авторів, де використано образ цвяха.

 

– І чим вас привабив цей образ?

– Напевно, кожен автор хоче знайти якусь свою струну, і я її знайшов у тому, що раптом… Особливо, коли мій тато помер, і в нього, майстра на всі руки, цвяхи були в кишенях навіть у вихідному костюмі. Окрім всього, цвях же схожий на людину, якщо підійти поетично. Він має голову, по якій б’ють клевцем (молотком) закону й беззаконня. Він має тіло, яке, з часом ржавіє і згинається. Ще цвях має загострений кінець, тобто, він цілеспрямований. Потім несе найважливішу функцію – він тримає, скріплює, і на ньому може втриматися і щастя, і добробут, і держава, і все, що ми хочемо. Тому я так того цвяха собі оживив, що він у мені живе донині, бо маю епіграфів може сотні, які ще десь використаю. У всякому разі, цей розділ поки не завершений.

 

 А ще один розділ називається «Допоки Бог корує душу». Тобто, ми на землі живемо, і наша функція, все-таки, зберегти, очистити душу. Це як з патика здирати лико (кору) по шматочку, так ми, напевно, і в своєму житті повинні очищати душу від усякого гріха, бруду, непотребу. Оце означає «корувати душу».

 

– То це, може, духовна поезія, так виходить?

– Ну, не тільки. Вона має відтінок духовної, але я би її означив, як «філософію життя».

 

– А як було з другою книжкою?

– Її дуже хотілося назвати ствердно, щоб було відчутно, що не просто «Ади жию…», а «Ади жию!» Наперекір всьому! Ми повинні зрозуміти, що життя має утверджуватися і процвітати незалежно від усього навколишнього. Я хотів це підкреслити і тому так назвав книжку. Як і перша, ця складається з двох розділів – поезії і прози. Розділ віршів має таку довгу назву, та й ще зі знаком запитання «Хто обкорує завтра наше єство?». Тобто, я продовжив той розділ з першої книжки «Допоки Бог корує душу». А тепер «Хто обкорує завтра наше єство?» Чому «хто?» А тому що у суспільстві (не казатиму за весь світ, тому що є народи більш духовні, менш духовні, в Україні, на сьогоднішній день відчуваю такий занепад… Ну от, для прикладу, скрізь викидають сміття: в потоки, на береги рік, в лісі… Оце є те занечищення, я вважаю, не лише природи, а й душі, таке відношення до себе і до оточуючого середовища. Тому ставлю питання: «Хто обкорує завтра наше єство?» Звичайно, що це є Бог, але Богові треба допомагати. Коли ми Його просимо, то це не означає, що ми маємо сісти й чекати, що Бог нам дасть, бо ми Його попросили. Обов’язково мають бути рішучі кроки з нашої сторони, а Він тоді допоможе. Так я собі мислю. А розділ прози назвав «Переказ» за назвою одної з новел.

 

– Пане Василю, ця книжка вийшла через три роки після попередньої. Тексти, у ній подані, вони писалися лиш у цей проміжок часу чи є давніші?

– Є вірші раніші, які я не дав до першої книжки. У мене ще є частина, яку я не дав ні в першу, ні в другу і поясню чому: бо не переслідував мету надрукувати все, що в мене є. Я підходив з того погляду, що книжка має бути «збита». Мені в цьому допоміг Василь Герасим’юк, який є редактором обидвох книжок. Він каже: переповтори – недобре; якщо на цю тему є вірш сильніший – давай сильніший, а зі слабшим або зачекай, або перероби. Тобто, в другу книжку я дав тільки вірші на діалекті, а ті, які в мене є на літературній українській мові, я їх просто-на-просто відклав і поки що не дав. Може, колись і вони будуть надруковані. Є такі, що цілком вартують книжки. Так само є новели, які я не подав ні в першу, ні в другу книжку, тому що вважаю – ті теми потребують доопрацювання. А коли  перечитую новелу і відчуваю, що вже там ні добавити, ні вбавити жодного слова, тоді розумію, що зроблено добре. Колись не думав, що писатиму прозу, але написав про татову маму (свою бабу Марію), новела називається «Баба, що горіхів дає», і «лакмусовим папірцем» стало сприйняття тата. Тато ще був живий і я йому цю новелу прочитав. А він у мене був чоловік, скажімо так, твердий, такий смоднянський гуцул, справжній чолов’яга, але і він розплакався. Ну, може розплакався тому, що про його маму, але я вловив вірні моменти і описав напевно так, що розчулив його до сліз. І тоді зрозумів, що раз розчулив до сліз тата, то зміг знайти такі слова, які можуть попасти в серце не лише йому, а й ще комусь.

джерело матеріалу: http://zaxid.net/home/showSingleNews.do?vasil_shkurgan_pro_promovistist_gutsulskih_dialektizmivobjectId=1231505
статус матеріалу:  повністю готовий
встановлено: 19 липня 2011 року






Коментарів (0)

Коментарі відсутні

Написати новий коментар (всі поля обов`язкові):