Як правило, чорти виступають в образі людей. Вони чорні, мають роги, вогнем палаючий язик і можуть бути, як думає дехто, двостатеві. Інші вбачають різницю між власне чортом, який є тільки чоловічої статі і має подобу жахливої тварини невідомої назви, та чортами, у яких начебто перетворюються нехрещені діти. Звичайне місцеперебування чорта є пекло. Але існують два таких житла: гаряче й холодне. У першому вогонь у сім разів гарячіший, ніж наземний; сюди потрапляють усі грішники, за винятком тих, які не дотримувалися днів посту. Ці потрапляють якраз у холодне пекло, де панує такий мороз, який буває на землі лише в найсуворіші зими, "коли дерева тріскають від холоду".

Чорти виходять з пекла на білий світ, щоб бешкетувати. Вони збираються опівночі в покинутих хатах і млинах, щоб радитися, причому при світлі, аж до першого співу півня. Чорт радо з'являється і біля мостів; так, кажуть, він бешкетує біля мосту в Руській Молдавиці, котрий тому й називається Чортів міст. Якщо людина знаходиться саме в такому місці, на яке навідується чорт, вона повинна вдавати, що спить, тоді ніякого лиха з нею не скоїться.

У перший понеділок після Зелених свят чорти збираються близько полудня на деяких горах, наприклад, на полонині Лучина, вони там танцюють і так розтоптують землю, що на ній вже нічого не може рости.

У цей день, який носить назву розігри — забава (розвага), не можна працювати. Найкраще проспати увесь день, щоб не бачити чортовий танок. Проте не слід ні в цей день, ні в наступну ніч спати поза домом, бо чорти могли б заподіяти зло людині або й забрати її із собою. Чорти, які беруть участь в розіграх, на думку декого, дуже своєрідні. Це й є так звані науки, які гарно одягнені спереду, справляють приємне враження, "немов найкращі панночки", але в яких ззаду звисають кишки. А ще, на думку інших, науки схожі на птахів, це саме і є ті нехрещені діти, які сім років даремне благали, щоб їх охрестили.

Але крім мертвонароджених і всіх нехрещених дітей, чортові приречені ще й вбивці, самогубці та клятвопорушники, а також; люди, які звели когось зі світу за допомогою чарування. Проте можна й добровільно віддавати себе чортові, щоб скористатися наділом від нього. Якщо хтось розшукує скарби і при цьому наштовхується на труднощі, то це чорт йому заважає. Щоб чорт допоміг, шукач скарбів мусить віддати йому у власність свою дитину, а то й якусь дорогу йому особу, і отримати силу підняти той скарб. Розповідають теж, що деякі люди заграбали свої гроші з прокльоном, щоб тільки той зміг підняти їх скарб, хто віддасть чортові у власність душу свою або якогось родича. Зрештою, розпізнають лише з часом, коли "горить" скарб, чи він чистий, чи нечистий. Якщо вогник, який вказує місце схову скарбу, з'являється між полуднем і північчю, то гроші нечисті і піднімати їх не слід; якщо ж скарб горить від півночі до полудня, то він чистий і його можна викопувати. Численні з цих скарбів охороняються примарами, які перешкоджають доступ незваному, або, якщо він усе ж зухвало наближається, вбивають його. Так, наприклад, примари стережуть скарби на високогір'ї Пауше і в підвалах монастиря Ватра-Молдавиця; а коли брати Скунді з Кирлібаби наважилися проникнути в скарбницю, що на високогірному пасовищі Зімбруславіца, двоє з них загинули. Більша частина цих скарбів походять, згідно з оповіданнями, від розбійників. Оповідають, що скарби Довбуша заховані в різних місцях: на Чорній Горі, на Писаному Камені, у якійсь горі поблизу Барвінкова і, нарешті, в Сокільській скелі, тобто в соколиній скелі. На Овідюші біля Кут також заховані скарби. Про копачів скарбів можуть розповідати всіляке. Якийсь чоловік виявив колись в ущелині (облаз) Білоберезки великий скарб, але спочатку залишив його в розколині, щоб забрати у більш відповідний час. Інший побачив це з протилежного пагорба і випередив його. Коли шукач скарбів повернувся, він застав місце порожнім; а той другий невдовзі купив багато земельних ділянок і худоби та став багатим чоловіком. Подібні байки розповідають тут часто.

Криве вузлувате дерево, яке шумно деренчить верхівкою, спилювати не можна. Якраз у таких деревах має звичку жити чорт і він, напевно, покалічив би лісоруба. Чорт живе теж під кущами бузини, тому такий кущ ніколи не можна викорчовувати, бо можна вмерти або зазнати якоїсь іншої великої втрати. Камені, які мають на поверхні яйцеподібні нарости, рухати з місця не можна, бо ці камені — чортові стільці. На роздоріжжях теж оселилися чорти після їх вигнання з раю. Вони чинять тут свої бешкети і завдають людині всяких прикрощів. Але хто хоче вступити в торгові стосунки з чортом, той нехай піде на перехрестя опівночі і свисне тричі, тоді перед ним негайно з'явиться біс. В окремих селах часто говорять про того чи іншого господаря, що він спілкується з чортом; так, у С. про якогось О.У, який надзвичайно багатий, володіє стадами худоби і має в своєму розпорядженні значний капітал готівкою, народ говорить, що він має своє багатство від чорта, з ним він вночі таємно зустрічається, але за це його душа буде мучитися у пеклі. Такого прислужливого чорта можна собі також висидіти з яйця, що його чорна курка вперше знесла на свято Благовіщення. Але його треба так довго носити під пахвою, аж поки чорт не вислизне звідтіль.

Засобом захисту проти чорта служить передовсім свячена вода. Крім цього, виготовляють порожнисті хрестики з дерева сріблястої тополі і наповнюють їх ртуттю; якщо носити такий хрестик на грудях, то він проганяє чорта геть. Певні жовті камінці також оберігають від лихого. Щоб заборонити чортові вхід у хату, закріплюють над дверима шматочок дерева сріблястої тополі.

Якщо чоловік кається, що віддав себе у володіння чорта, то ще є засоби й шляхи звільнитися від вічної загибелі через цю злочинну провину. Чоловік повинен спокутувати її, попросивши священика освятити свою хату, ставши порядним чоловіком.

Також чорт викликає негоду, особливо град, як це роблять також вампіри і відьми, які перебувають під впливом чорта. Чорт збирає градинки на Чорній Горі, навантажує ними свого білого коня і піднімається потім у хмари. Там, де він скидає свій тягар, випадає град. Але цьому чортовому вчинкові можуть покласти край як жінки, так і чоловіки відповідними засобами. За іншої нагоди будуть вказані подробиці про них.

Нарешті зауважимо, що народ загалом побоюється називати ім'я чорта (дітько, гітко, чорт), тому використовує різні описові вислови, такі, наприклад: він, щез би, щезун — той, що повинен зникнути; нечістий — нечистий; пек йому і т. ін., але у гніві гуцул поборює свій страх і часто називає його у своїх прокльонах.

Чортові найближчими вважаються вампіри (упері). Віра в них дуже поширена. В образі людей вампіри наділені найвищими магічними силами, їх легко розпізнають за дуже червоним кольором обличчя, який зберігається й по смерті. До того ж вони, кажуть, щомісяця міняють свою стать (місєчникі). Коли вони вмирають і їх хоронять за звичаєм інших людей, то вони собі місця не знаходять у могилі, а покидають її, щоб наводити на людей різноманітні страхи та горе. Тому кожного мерця, якого підозрюють, що він упир, слід хоронити обличчям донизу, або здійснюють поховання на перехрестях. Третій засіб полягає у тому, щоб відкрити труну мерця, який міг би перекинутись в примару, і вбити йому в серце кілок з дерева сріблястої тополі. Вампірам приписують ще й вплив на погоду: вони, мовляв, породжують згубні дощі і зливи, посуху, градобій та заметілі взимку. Так само, як чорта, можна підкорити для блага своєї душі вампіра з корисною метою. З численних оповідань, що побутують про ці примарні істоти, наведемо одне.

У Брязі, селі у верхній частині долини Молдавиці, жив селянин по імені Маковей. Він був дуже багатий. Довго не знали, як він прийшов до такого майна, але після його смерті все стало відомо. У Маковея було сім синів і одна дочка. Коли він відчув, що йому приходить кінець, зібрав усіх своїх дітей і наказав їм, щоб похоронили його після смерті на роздоріжжі, бо інакше він не знайде собі спокою в землі. Діти довго вагалися, чи погодитися з батьковим проханням, бо вони боялися, що такий вчинок викличе замішання. Врешті вони були змушені погодитися з настійним проханням вмираючого.

Проте, коли старий помер, спадкоємці завагалися виконати дану обіцянку. Надто ризикованим здалося їм хоронити батька в неосвяченій землі, тому, порадившись між собою, вирішили усе ж спорядити померлому справжній похорон у відповідності з його маєтковими статками та з усіма почестями. Так і зробили.

Але через кілька днів після похорону дочка, яку небіжчик дуже любив, злякалася моторошного сну. їй приснилося, що покійний батько стурбовано нагадав їй про невиконану обіцянку і попросив, щоб його викопали з могили на цвинтарі і похоронили на місці, визначеному перед його смертю. Ця поява часто повторювалася, але велінню душі не догодили.

І трапилося одного разу, що домочадці засиділися біля вогнища довше, ніж звичайно. Коли вони зібралися йти на відпочинок, двері раптом відчинилися і вогнище погасло. Даремно оглядалися всі присутні за винуватцем цього явища, ніхто нічого не бачив; але дочка, якій вже раніше ввижався померлий, здригнулася і, залита кров'ю, звалилася на землю. Коли її привели до тями, вона ще сказала, що їй з'явився батько і завдав їй важкого удару. Та згодом її думки затьмарилися і її треба було здати у божевільню. Там вона невдовзі й померла.

Одначе дух старого не задовольнився цією жертвою. Відтепер він з'являвся, як це звично роблять вампіри, особливо часто до своєї коханки, якій він за життя був надзвичайно відданим. Щоночі приходив до неї близько дванадцятої години і залишався аж до першого співу півня. Під його холодними, як лід, обіймами, сили колись квітучої молодиці танули, вона чахла з дня на день і кінець кінцем теж відійшла в могилу.

Тепер і сини померлого почали побоюватись за своє життя. Стало ясно, що їхній батько поводиться, як упир, то й нічого іншого не залишалося, як вийняти його з землі і закопати на перехресті доріг. Після того, як це відбулося, померлий і живучі мали спокій. Третя згубна постать у народному повір'ї гуцулів — це Баба Єудоха.

Переказ про цю злу істоту теж дуже поширений серед русинських і румунських сусідів гуцулів. З різних переказів з'ясовується, що баба є втіленням згубної зими і цим вона дуже близька до чорта і вампірів. Гуцульський варіант цього переказу такий: Жила колись мачуха, вона була дуже погана, якими тільки й бувають мачухи. Але в неї була дочка, і вона всіляко мучила її.

Трапилось одного разу, що Баба Євдоха, бо так називалася мачуха, вже в березні послала свою дочку шукати малину. Стара придумала цей наказ, зрозуміло, тільки для того, щоб помучити дівчину.

Коли зажурена дівчина проходила лісом, вона побачила двох подорожніх, які сиділи при вогнищі, а ще була сувора погода. Коли чоловіки побачили дівчину, вони покликали її до себе і запитали, що з нею, чому вона плаче. Дівчина крізь сльози розповіла їм про свою недолю і що мачуха послала її по малину, хоча й знала, що в таку пору малини не знайти.

А тими чужими людьми були Спаситель і святий Петро. Вони зглянулися над дитиною, розрадили її та звеліли підняти запаску, в яку чоловіки вкинули кілька жмень розжареного вугілля з їхньої ватри і наказали заодно дівчині не оглядатися за ними, поки не дійде додому.

Дівчина пообіцяла бути слухняною і повернула назад. Коли вона дійшла додому, стара тут же розкричалася, розпитуючи, чи принесла вона малини. "Це я ще й сама не знаю", — відповіла дівчина і в той же час подивилася в запаску. Подивилась — а запаска була повна найпрекрасніших ягід. Дівчина понадіялася, що мати вже не буде більше лаяти її; проте вийшло інакше, бо та гнула своє і кричала: "Тепер я вже бачу, що ти все можеш зробити, як лиш дуже захочеш".

Та ось стара сама зібралася, щоб шукати малинових ягід. Вона зігнала докупи своїх овець і кіз, взяла з комори дванадцять кожухів і пустилася в дорогу на Чорну Гору. Там вона надіялася знайти багато малини, а також багате пасовище для свого стада.

Але, коли Євдоха вибиралася на гору, там ще панувала люта холоднеча. Тому баба одягла на себе один з кожухів і одразу їй стало тепло. Тоді охопила її безсоромність, яка вилилася в брудну лайку: "Березню, березню, я тобі в обличчя насе...".'" Тут же розігралася жахлива негода, полив дощ, а вночі був лютий мороз. Євдоха натягала щоденно по одному зі своїх кожухів, але на дванадцятий день в неї вже не залишилося жодного, і вона, врешті-решт, замерзла. Так стара навела на землю, через свою манірність, сувору віхолу, яка тепер повторюється щорічно. А її стовп стоїть ще й сьогодні на Чорній Горі, і з його підніжжя просочується джерело надзвичайно прохолодної та освіжаючої води.

Ангелом смерті гуцульського, як і русинського, переказу є джума, себто чума. Переважно її описують в образі старої жінки. Іноді вона відвідує людські поселення під виглядом гарної дівчини. Там, де її привітно зустрічають, вона не розпускає свою згубну силу. Але в селах, де до неї ставляться зневажливо і непривітно, вона прибирає геть усе живе.

До згубних істот зараховують ще й малпи, це напівриби-напівлюди, але їх місцеперебування у морі. Часом вони випливають з моря, щоб принаджувати моряків і затягувати їху погибель. Свою смерть вони знаходять по-різному: одні розбиваються об підводне каміння, інші поїдаються малпами, ще інші гинуть після того, як переспали з ними.

Далі треба згадати русалок. Це водяні злі феї, які переслідують переважно плотогонів. У воді вони — наполовину люди, наполовину риби. Але часом вони розшукують людей і на суші, як доводить таке оповідання одного гуцула.

"Колись я знаходився, — так оповідає він, — на цвинтарі, бо я мусив сторожити там. Було вже близько дванадцятої години ночі і місяць стояв високо на небі, коли я здригнувся з дрімоти. Оглянувшись, я побачив біля огорожі цвинтаря білу постать, яка то зіщулювалася карликом, то знову ставала велетнем. Хоч я й не боягуз, а проте занепокоївся, і минув якийсь час, поки я наважився запитати цю постать, хто вона і звідки прийшла. А вона кивком руки наказала мені мовчати і наблизилася до мене, між тим неодноразово змінюючи свій зріст. Нарешті я розпізнав, що то не істота із м'яса і крові, а належить вона до світу примар, і що вона — русалка. Тут же я відчув, що мене схоплено і піднято тією примарою на неймовірну висоту. Враз вона опустилася разом зі мною і силувала мене лягти з нею. Після того, як це сталося і вона підвелася, я відчув незвичайну зміну в своєму тілі. Тепер я теж виростав, як примара то до велетенської висоти, то згодом знову до карликової зморщеної постаті. Але русалка йшла поруч зі мною й провадила мене. Наступного дня я прокинувся аж опівдні. Я відчував сильні болі в стегнах і в грудях, все моє тіло було ніби побите. Але якби я був відмовив русалці злягатися з нею, то я, напевно, не залишився б живим".

Наприкінці слід ще згадати потопельників. Це духи тих, що загинули у воді. Якщо людина знайшла свою смерть у річці, тоді з неба на землю спливають величезні дощові зливи. А небіжчик не знаходить спокою у воді; в ясні місячні ночі він покидає свою мокру могилу і блукає берегами. А ще на тих місцях, де втопилася людина, виникає круговорот (крутіж, крутело, вір), і коли хтось у цьому місці купається, то потопельник тягне його вниз, у глибину. Тому споруджують на цих місцях хрести, щоб застерегти інших від загибелі.

З описаними згубними істотами стоять у найтіснішому зв'язку відьми і чарівники, про яких йтиметься у наступному розділі.

джерело матеріалу: Кайндль Р.Ф. Гуцули: їхнє життя, звичаї та народні перекази. — 2-е вид., випр. і доп. /Переклад з німецької Зіновії Пенюк; наукове редагування і післямова Олександра Масана. — Чернівці: «Молодий буковинець», 2003. — 200 с
статус матеріалу:  повністю готовий
встановлено: 03 лютого 2008 року






Коментарів (0)

Коментарі відсутні

Написати новий коментар (всі поля обов`язкові):