Нижні Ворота до 1945 року були Нижніми Верецьками. Цей населений пункт дійсно символізує ворота Закарпаття, якщо в’їжджати у нашу область з боку Львівщини. Він розташований у долині між Верецьким та Абранським перевалами у мальовничій улоговині і оточений довкруги Бескидами. Звідси 12 кілометрів до райцентру Воловець. Через село пролягає центральна автомагістраль Чоп – Київ і протікає відома у краї річка Латориця, в яку тут впадають дві менші річки Славка та Завадка. Населення 2651 чоловік.

 

ІСТОРИЧНИЙ ЕКСКУРС
Уперше в письмових джерелах село згадується за ХІІ століття. Його назва походить від особливостей місцевості, в якій воно розташоване – серед гір, які раніше називалися «веретками». Тому й назване воно було Нижні Верецьки. Згідно з історичними даними у ХІІ столітті село входило до Галицько-Волинського князівства, а із ХІІІ століття – до Угорського королівства. Під час татаро-монгольської навали в Європу завойовники хана Батия, просуваючись через Верецький перевал, напали на село і дуже його спустошили та пограбували. Більшість дворів було спалено ордою. Тоді у населеному пункті збереглося тільки кілька родин: Бирковичі, Малиничі, Курахи.

У 1433 році Нижні Верецьки належали дворянам Білкеям, а згодом й іншим магнатам, входили вони й до Мукачівсько-Чинадіївської домінії.

Як зазначено в урбарію 1648 року, в селі в той час вже було 118 господарств, в яких мешкали 70 кріпаків з наділами, 7 вільних селян, 26 желярів (селян без землі), столяр, митник і піп.

Село не минали лихоліття та ворожі вторгнення. Крім монголо-татар, Нижні Верецьки грабували та палили війська польської шляхти під проводом воєводи Любомирського. Жорстокого розорення зазнали жителі села і у період антигабсбурзької війни 1683 – 1688 років та під час визвольної війни проти тих же Габсбургів 1703 – 1711 років, в якій активну участь брали і нижньоверечанські кріпаки. Надзвичайно цікавим є той факт, що селяни за дорученням Ференца ІІ Ракоці, як його посланці, відвозили листа до російського царя Петра І. Зазнавши поразки у цій війні, Ференц ІІ Ракоці залишив батьківщину і 20 лютого 1711 року зупинився у Нижніх Верецьках. Звідси він звернувся із відкритим листом до населення країни. Після цієї визвольної війни Нижні Верецьки були перетворені в руїни. У селі залишилося тільки 18 дворів.

У 1728 році австрійський імператор подарував маєтки Мукачівсько-Чинадіївської домінії графу Шенборну. Село стає центром Верховинського ключа величезної латифундії Шенборнів. Нижні Верецьки поступово починають зростати. З 1715 року тут стояла прикордонна воєнна сторожа, містився податковий уряд. У 1735 у селі відкрилася карантинна станція, а в 1835 році – поштова станція.

 

ЄВРЕЇ У НИЖНІХ ВЕРЕЦЬКАХ
Обслуговувати усю цю чиновницьку братію, яка тоді була тут доволі чиленною, із місцевих жителів не було кому. Цю прогалину скоро заповнюють євреї, які з’їжджаються у село зусібіч. Уже через кілька років уся центральна частина села належала єврейській громаді, яка стала значно більшою, ніж громада корінних нижньоверечан. Ще за якийсь час саме євреям стали належати найкращі орні землі. Представники цього етносу відтіснили місцевих селян під Гору (так називається місцевість у Нижніх Верецьках) на гірші землі та на околицю населеного пункту. У ці часи розвиток села став дуже бурхливим, бо граф Шенборн у 1732 році надав селу спеціальний статус, за яким тут можна було влаштовувати ярмарки. Сюди із навколишніх сіл звозили худобу, сіно, картоплю, мед. Купували свиней, корів, телят, овець, коней і навіть птицю здебільшого заїжджі купці із Сваляви та Мукачева, де худоба цінилася значно дорожче. Вони наймали погоничів із числа місцевої бідноти, а ті переганяли тварин. Неабияку користь від ярмарків мали і євреї, які володіли тут шинками, найрізноманітнішими крамницями та ремісничими майстернями. У Нижніх Верецьках євреї мали свою школу та синагогу. Саме вони розбудували центральну частину села, яка уже тоді мала доволі привабливий вигляд типового західного містечка. Не дивно, що село стало округом. Крім нотаріату, тут знаходився окружний суд з тюрмою. Був і лікар Буйовський, один на майже десяток сіл. Старожили говорять про нього як про ескулапа від Бога, він добре розумівся не тільки в терапії, а й міг виконати будь-яку нескладну операцію, приймав пологи тощо.

На початку 40-х років минулого століття в один із недільних днів до Нижніх Верецьок було виряджено чималий загін угорських жандармів, в обов’язок яких входила доставка усіх до єдиного євреїв на залізничну станцію Воловець. Старі люди згадують, що то було пекло на землі для цього народу. Над ними всіляко знущалися, їх били нагайками та гумовими кийками. До Волівця немічних та старих, а також маленьких дітей доправляли підводами, а інших гнали пішки. На станції усіх завантажили у товарні вагони і відправили у концентраційні табори, з яких майже ніхто не повернувся. Їхнє майно частково було розграбоване, а частково розділене між чиновниками та вдовами мадярських жовнірів, що загинули на війні.
 
НА ДОСЛІДНІЙ СТАНЦІЇ ЗНАЮТЬ, ЯКОЮ МАЄ БУТИ КАРТОПЛЯ…
На базі маєтку Шенборна, який у Нижніх Верецьках був чималим, у 1903 році міністерство землеробства Угорщини відкрило державну племінну ферму, якій належало близько 400 гольдів найкращих лук і пасовиськ. Те господарство значно поліпшило життя великим газдам, місцевим латифундистам, які мали чималі земельні наділи. Вони обзавелися високопродуктивною худобою. Через два роки тут було відкрито господарську школу, де діти заможних газдів вчилися азам зоотехнії, агрономії, ветеринарії та механізації сільського господарства.

У 1920 році на базі племінної ферми почало працювати державне дослідне господарство, якому додатково було виділено ще 72 гектари найкращої землі та 3600 га гірських луків – полонин. Воно займалось розведенням бурої карпатської худоби, виведенням породистих свиней і овець. Уже у радянські часи у дворічної господарської школи з’явилося дослідне поле гірського землеробства з відділами садівництва, виробництва кормів та тваринництва, рільництва, селекції. Тут працювало чимало талановитих учених. Вони виводили врожайні сорти ягід чорної смородини та полуниці. На високому рівні було й садівництво. Ще й донині у довколишніх селах та й самих Нижніх Воротах у селян є садки, закладені у ті часи, коли дослідна станція виводила сорти яблунь, груш та слив, які були пристосовані до гірських умов, садилися вони на крутих берегах та інших подібних місцях, де не можна було орати.

Ті фруктові дерева добре плодоносять досі. Потрібно віддати належне таким фахівцям з виведення найкращих сортів картоплі, як Дмитро Равлик та Володимир Марочко, які доклали чимало зусиль, аби колгоспи та сільські газди ще й нині садили картоплю сортів Свалявська, Мукачівська, Ужгородська, Невська тощо. На превеликий жаль, з колишньої дослідної станції нині уже мало що залишилося. Вона втратила свій статус і нині вже є тільки філіалом Закарпатського науково-дослідного інституту агропромислового розвитку, який розташований у Великій Бакті на Берегівщині. Селекцією картоплі науковці займаються тут і нині. Завідує Карпатським опорним пунктом картоплярства Української академії аграрних наук Василь Собран.

Коли я побачив бульби, вирощені тут, не повірив своїм очам. Вони були вражаючих розмірів, що їх вільно можна було накладати на руки, як наколоті сокирою дрова. Тим вченим би підтримки державної трохи, щоб забезпечити таким елітним насінням усіх сільських газдів. Тоді картоплю на Мукачівський «Гід» везли б не із Львівщини та Волині, як зараз, а із гірських районів Закарпаття. І коштувала б вона не 4—5 гривень, як тепер, а значно менше.
 
ЕКОНОМІЧНА МІЦЬ ГІРСЬКОГО СЕЛА
Про це, на жаль, нині можна говорити тільки у минулому часі. Велич економічного процвітання припадає на радянські часи, коли Нижні Ворота мали статус селища міського типу. Чи не половина, а може, й більше промислових підприємств Воловецького району було розташовано саме тут. Гірсько-Карпатська зональна дослідна станція, РТП (ремонтно-транспортне підприємство), цех Мукачівського міськмолокозаводу, РайДУ, райагрохімія, райагробуд, деревообробна фабрика «Бескид» — далеко не повний перелік виробництв. Тут працювали не тільки місцеві жителі, а й з довколишніх сіл.

Та настали нелегкі часи. «Гарячі голови» потурбувалися, щоб селищу повернути статус села. Цей необдуманий крок було зроблено на догоду кільком «новаторам», які говорили людям, що виграють багато, а насправді, крім того, що платити за електрику стали дещо менше, нічого це не дало. А втратили натомість дуже багато.
«Зараз на базі колишнього РТП господарюють усього кілька приватних підприємців, — каже секретар сільради Ганна Гвоздак, — тут зосереджені в основному пилорами. Таке ж виробництво діє на базі колишнього райагробуду. Єдина втіха, що їхні відходи (тирсу) переробляє на паливні брикети «Закарпатбіопаливо». Відправляють їх у найвіддаленіші куточки України і навіть за кордон. Обробкою деревини займається і колишня фабрика «Бескид», щоправда, далеко не у тих обсягах, що колись.

Привабливий вигляд за радянських часів мав центр селища, де були зосереджені торговий центр із багатьма магазинами, рестораном, кафе, автостанцією, кіосками з продажу періодичних видань тощо. Боляче нині дивитись на ту колись гарну площу. Вона зубожіла, а через дорогу на Завадку в асфальті пробив собі нове русло потічок.

 

СОЦІАЛЬНА СФЕРА
І у цій царині, на превеликий жаль, також панує розруха. Сиротою стоїть у самісінькому центрі колишній Будинок культури. Він нині не діє, бо перебуває в аварійному стані. На його реконструкцію потрібні значні кошти, яких немає ні у місцевому, ні в районному бюджетах. Не працює й колишня дільнична лікарня, яка десятиліттями вірою і правдою служила жителям майже десятка сіл, немає й пологового будинку, який також тут діяв колись. На їхній базі відкрито амбулаторію загальної практики сімейної медицини та територіальний центр з обслуговування літніх громадян та інвалідів. А ще у Нижніх Воротах є дитячий садок на три групи, бібліотека, загальноосвітня школа І—ІІІ ступенів та школа-інтернат І—ІІІ ступенів, табір санаторного типу для відпочинку школярів, клуб, який діє уже майже п’ять десятиліть, обслуговуючи інвалідів з вадами слуху не тільки Воловецького, але й сусіднього Міжгірського району.

З надзвичайно великими потугами село газифікувалося. «Треба віддати належне попередньому сільському голові Михайлові Векличу, котрий дійсно мобілізував людей, — розповідає секретар сільради Ганна Гвоздак. – Він доклав усіх зусиль, щоб у оселях селян запалав голубий вогник. Тож зараз ми вже з газом». Двічі на місяць організовано вивозиться із села сміття. Колись для цього виділили спеціальну земельну ділянку, однак згодом її закрили, бо виявилася у безпосередній близькості із нафтопроводом, а це з огляду на техніку безпеки – неприпустимо. Тому довелося домовлятися із керівництвом сусідніх Верхніх Воріт, і нині тверді побутові відходи вивозяться на їхнє звалище...
 
ДОРОГА ДО ХРАМУ
Здавна у Нижніх Верецьках було дві конфесії – греко-католики та юдеї. Перші збудували у самому центрі на видному місці чудовий храм апостолів Петра і Павла, який нині є православним. А от велика юдейська синагога не збереглася. Нині, крім православної, у Нижніх Воротах є велика греко-католицька громада, яка завершує будівництво свого справді величного і дуже гарного нового храму. Храмовий празник у селі святкується 12 липня. Понад три десятки літ настоятелем православної церкви був священик на прізвище Кабацій, який походив родом із Нового Давидкова на Мукачівщині. У селі згадують, як одного разу його викликали у Воловецький райком партії і наказали перенести свято Петра і Павла із робочого дня на неділю. Священик різко відповів першому секретарю: «Це ви перенесіть першого травня та сьомого листопада на неділю, а я не можу, бо я не Бог, а тільки його слуга». Є у селі й представники інших конфесій, але вони своїх культових споруд не мають.

 

АМБІТНІ ПЛАНИ СІЛЬСЬКОГО ГОЛОВИ
Новообраний «бирів» Михайло Рябінчак поділився своїми планами, а вони у 30-го війта доволі амбітні. «Уже до Нового року маємо завершити роботи по освітлення вулиць, — починає перераховувати Михайло Михайлович. — Далі плануємо провести грошову оцінку землі. Відтак взятися за виготовлення генерального плану забудови села, адже нам потрібно виділяти людям землю під будівництво і відкривати нові вулиці. Є потреба і в зміні меж населеного пункту, бо у селі діють кілька підприємств, податок яких йде не у нашу скарбничку, а в районну. Великі надії покладаємо на розвиток зеленого туризму, бо у Нижніх Воротах є урочище Маринцівський Потік. Ця надзвичайна мальовнича місцина якнайкраще підходить для будівництва туристичної інфраструктури. Маю надію, що інвестори обов’язково знайдуться. Вони купуватимуть земельні ділянки, а ми ці кошти вкладатимемо в село. Зокрема в капітальний ремонт Будинку культури і дозвілля. Разом з тим хотів би на в’їзді у наше село збудувати гарні ворота, котрі були б символом нашого населеного пункту. Це надало б йому не тільки шарму, а й значної туристичної привабливості». Є у сільського голови й багато інших задумів, реалізація яких поліпшила б якість життя селян, однак дається взнаки брак коштів. Допомогти вирішити цю проблему могли б інвестори. А поки що, змінюючи життя на краще, сільська громада покладається лише на власні сили.

джерело матеріалу: Мукачево.net
статус матеріалу:  повністю готовий
встановлено: 20 грудня 2010 року






Коментарів (0)

Коментарі відсутні

Написати новий коментар (всі поля обов`язкові):