Ворочово (словацькою Voročov(o), угорською Kapuszög) — село в Перечинському районі на ріці Уж. Перша згадка в літописі – 1552 рік. До 1995 року називалось Ворочево. Населення – 836 чоловік. Площа — 28,36 км².

Старожили села розповідали, та й я трохи пригадую, що у ворочівських лісах ще до 50-х років XX століття було багато звірів: кабанів, косуль, оленів, зайців, лисиць, куниць, вовків. Сучасне Ворочово розкинулось біля підніжжя гори Вембрик. У 1769 році на пагорбі урочища Потічки (Потучки) було збудовано дерев’яну церкву з двома дзвонами. Як пам’ятка про неї залишився кам’яний Хрест. Теперішню типову кам’яну церкву базилікової форми збудували у 1850—1859 роках, і також з двома дзвонами. Розмалював її Сіон Сільвай, син відомого просвітителя Івана Сильвая (Ураїл Метеора), а новий іконостас виготовив Іван Павлишинець, родом з Мукачівщини. Відомо, що в роки сталінських репресій парох села о. Степан Ортутай відбував ув’язнення в таборах (1949—1956 рр.).

А ще з Ворочовом пов’язані долі двох дуже відомих на Закарпатті людей — Олександра Митрака (1892—1900) і Сіона Сільвая (1909—1925). Зі спогадів старожилів села, саме їм місцева дітвора тих часів завдячувала таким рисам як  патріотизм і християнська мораль.

Олександр Митрак, який народився в 1837 році в с. Плоске Свалявського округу, добре знаний як письменник, фольклорист, етнограф. Після закінчення Ужгородської богословської семінарії (1862) він був священиком у багатьох селах Закарпаття: Ільниця, Великі Лучки, Ворочово, а також у селах Ясеновій та Кленовій на сучасній Пряшівчині (Словаччина). Інколи мав серйозні конфлікти з громадою, особливо у Ворочові, де селяни ставились до нього як до пана, обмануті його попередником о. Олександром Фірцаком (парох села 1861—1891). Ситуація ускладнилась ще й тому, що під час бурі у с.Ворочово, яка завдала великої шкоди врожаю полів (град, значні зливи), пастор забороняв використовувати церковні дзвони для розгону стихії. Своє незадоволення громада проявляла навіть у той спосіб, що не завжди дозволяла пароху помолоти зерно в сільському млині.

Олександр Митрак писав поезії ("Хмарно, темно …", "Любіть наш народ", "Добре тому багатому", етнографічні нариси про життя, побут і звичаї закарпатських горян, у тому числі лемків ("Дорожні враження на Верховині", "Народне весілля у гірських русинів"), збирав народні пісні, частина з яких надрукована у збірці Я. Головацького "Народні пісні Галицької та Угорської Руси". У художніх творах використовував говірку закарпатських лемків. Він також уклав російсько-мадярський (вид. 1881) та мадярсько-російський (вид. 1922) словники. Ці видання мали велике значення для русинської інтелігенції.

Що ж до Сіона Сільвая, який походив із с. Сусково на Свалявщині, то ворочівцям і не тільки він знаний як поет і драматург, художник і різьбяр по дереву, композитор і диригент, майстер з виготовлення музичних інструментів. Після закінчення Ужгородської гімназії, він студіював у богословській семінарії Мукачівської греко-католицької єпархії в Ужгороді, відтак працював парохом у с. Ворочово (1909—1925) і Тур’їх-Реметах (1926—1932). За спогадами ровесників о. Сіона Сільвая, мешканців Ворочова Ганни Опаленик та мого батька Юрія Цмура, який служив пастухом у пароха, це була дуже освічена та обдарована людина. Свої твори Сіон Сільвай писав живою народною мовою, організував сільський хор, для якого писав пісні: "При поточині, при старім млині, сиділо дівча з хлопчиком", "Пішов би я на войну, якби не стріляли, якби замість гранат, кромплямі метали", "Стара баба" та інші. У Ворочові літні люди залюбки на весіллях співають їх ще й по сьогодні. Як каже Г.Опаленик, виступав цей хор ще і у 1923 році. У його репертуарі тоді було і драматизоване сільське весілля, популярна п’єса "Маруся". Чеські пани аж за черева брались, так сміялися, коли на сцені виступали народні артисти — селяни "і від сватання до чіпчання" (коли молоду пов’язують хусткою) розігрували весілля. Краєзнавець Василь Пагиря у публікації "Незабутні нащадки Івана Сільвая" доводить, що С.Сільвай писав вірші народною та угорською мовами, а більше сотні віршів поклав на музику. У рукописі залишилось 116 віршів народною і понад 50 угорськими мовами. Але Сіон Сільвай був не тільки композитором, але й обдарованим диригентом. Під його художнім керівництвом у 20—30-х роках діяли сільські хори у Ворочові і Тур’їх-Реметах. Але найбільш визначно розкрився диригентський талант Сіона Сільвая під час багаторічної роботи з прославленим найстарішим чоловічим хором Ужгородської богословської семінарії "Гармонія", фундамент якого заклав видатний диригент К.Матезонський. Був С.Сільвай і неперевершеним різьбярем по дереву та художником. Його рукою були виготовлені й оздоблені хатні меблі та рояль, а також царські ворота Ворочівської на той час греко-католицької церкви святого Миколи Чудотворця, він же перемальовував її іконостас. Займався також виготовленням музичних інструментів. За відомостями В. Пагирі, скрипка С. Сільвая на конкурсі майстрів-скрипалів у Празі одержала золоту медаль і першу премію в сумі 10000 чехословацьких крон. Одна з його скрипок нині, до речі, зберігається в Закарпатському музею народної архітектури і побуту.

Але у Ворочові пишаються не тільки цими людьми. Але й своїми уродженцями — Іваном Опалеником, який був солістом Заслуженого Закарпатського державного народного хору, співаком від Бога, Василем Опалеником – цей сільський учитель став організатором у рідному селі драматичного гуртка і 90-членного змішаного хору відомого за межами Ворочова. У березні 1939 року його замучили угорські жандарми. А Андрій Пудсакулич, скажімо, став відомим проспілковим діячем Закарпаття.

Пишаються тут і своїми народними умільцями – Андрієм Ваганом та його сином Йосипом (майстри зведення покрівлі церков та будинків), Андрієм Магадою – майстром різьби по дереву (виготовлення дерев’яних вікон та дверей з художнім смаком), Михайлом Мучичкою та його сином Михайлом – майстрами кошикарства, лозоплетіння.

Але в пам’яті ворочівців залишаються не тільки відомі люди села, а й важливі події в його 460-літній історії.

Тут, до прикладу, досі згадують, що до 30-х років ХХ століття через ріку Уж до села Ворочово і навпаки селяни добирались вбрід або "гайовом" – великим човном на 5 чоловік, який сконструювали місцеві майстри.

А 1922 рік запам’ятався тим, що у Ворочові було організовано товариство "Просвіта" і відкрито його хату-читальню.

У 1948-му відбулася колективізація села, з’явився колгосп "Молода гвардія", першим головою якого став Андрій Лаба.

Відтак у 50-65-х роках пройшла електрифікація, стаціонарна телефонізація, радіофікація та кінофікація села, було побудовано новий сільський клуб. А зовсім недавно, в 2010—2011 рр., Ворочово вдалося ще й газифікувати.

Не забувають тут і про події 1939 року. Із спогадів ветеранів села (Ю.Гутич, А.Дюрички), Ворочівська скеля (нижня, на урочищі Підсокул) відома як історичне місце боїв у березні 1939 р. між військовими формуваннями хортистської угорської армії та відступаючих із Закарпаття чеських військ. Чеський поручик К.Гамник з двома воїнами-кулеметниками із скелі (місце добре доступне для військового огляду території вище села Кам’яниця на Ужгородщині) завдавали значних втрат супротивнику, що наступав на села Перечинщини, Ужанської долини. Керівництво угорської армії навіть змушене було використати військовий літак, аби змусити трьох борців відступити і втекти через село Ворочово на територію Словаччини.

Відомі також трагічні події 18 березня 1939 року. Тоді на околиці с. Яслище на Перечинщині, між залізничною станцією Ворочово і річкою Уж, мадярськими гонведами були по-звірячому розстріляні вісім закарпатських патріотів. Тими ж днями тривожно було і в селі Ворочові. В одному з підвалів Перечинського лісохімзаводу закатували 26-річного вчителя, січового офіцера із Ворочова Василя Опаленика, який спочиває на Ворочівському цвинтарі.

За часів незалежності України, у серпні 1991 року, нині покійні, учитель Іван Федор та журналіст Андрій Лешко, за сприяння дирекції Перечинського деревообробного заводу, встановили Пам’ятний Хрест неподалік місця розстрілу 8 січовиків, що біля залізничної станції Ворочово. У ці березневі дні, коли святкувалася 73-тя річниця проголошення незалежності Карпатської України, тут було багато квітів, горіли свічки, звучали молитви. Бо ворочівці намагаються не забувати свою історію.

джерело матеріалу: http://zakarpattya.net.ua/Zmi/94824-Zakarpatske-selo-Vorochovo-sviatkuie-460-richchia
статус матеріалу:  повністю готовий
встановлено: 02 квітня 2012 року






Коментарів (0)

Коментарі відсутні

Написати новий коментар (всі поля обов`язкові):