Серед пам'яток народної архітектури України велику цінність мають збережені до наших днів будівлі в колишніх провінційних містечках. Під час польових досліджень, вивчення архівних і надрукованих матеріалів ми виявили у Старому Самборі окремий тип дерев'яної споруди міщан.

У плані кожна будівля складається з хати, комори і хліва, які побудовані на повздовжній осі. Вздовж цих споруд тягнуться сіни — возівня. Конструкція сіней — каркасна, даху — крокв'яна, покриття — ґонт, а основних приміщень — зрубна, із з'єднанням брусів в "простий замок".

У Старому Самборі є п'ять таких будівель. А взагалі на території західних і східних областей України, в колишніх провінційних торгово-ремісничих центрах і раніше побутували будівлі такого типу. До речі, в роботі В. Січинського "Українське дерев'яне будівництво і різьба" стверджується, що на основі правил забудови у містах були врізані розміри будинків по лінії вулиці та кількість вікон. Тому міщанський будинок планувався так, щоб торцева його стіна виходила на вулицю; тут знаходилися вхід і два-три вікна. А вздовж нього був прохід чи проїзд. Як бачимо, міщанські будівлі по всій Україні мали подібне планування, але матеріал, технічна конструкція споруд зумовлювалися місцевими умовами і традиціями.

Будинки в Старому Самборі невеликі. Фасади, як правило, мають спарені шестишибкові вікна. Хата і комора обмащені і побілені всередині. У найстарішому з них по вул. Шевченка, 27 (рік побудови — 1847), виявлено отвір для виходу диму при курному опаленні. Як свідчать старожили, тільки в 1914 р. власті видали розпорядження будувати димоходи. Вже сам факт наявності курної печі в межах міста є цікавою рисою в побуті міщан тих часів. Отже, можна стверджувати, що міське життя тут мало відрізнялось від сільського. До речі, історики відзначають дуже повільне зростання чисельності населення в Старому Самборі у XIX ст., кількість якого тут не перевищувала 3 тис. осіб. Займалось воно в основному сільським господарством та ремеслами — кушнірством, ткацтвом, ковальством, кравецтвом, виробництвом олії тощо.

Щодо прізвищ, то в Старому Самборі найбільше проживає Скипакевичів, Сигеревичів, Сольчаників. Такі ж прізвища русинів-ремісників наводить у монографії "Старомейські землі і людність" (1899) Софія Гринбергова. Згідно із свідченнями 86-річного М.Скипакевича, відомого майстра, який навчив кушнірській справі близько 200 осіб, у Старому Самборі колись була цехова громадська організація. Кушніри повинні були пройти через челядництво, учнівство, а після навчання скласти екзамен — виготовити жіночий кожух. Сам М.Скипакевич походить з сім'ї кушнірів: батько і п'ятеро братів займались цією справою. Пройшов спеціальні курсів Куликові на Львівщині, а пізніше в Єкатеринославі вчився дубити шкіри. Він умів виготовляти замшу, обробляти телячу шкіру, шити одяг.

Про заняття колишніх старосамбірчан кушнірством свідчать виявлені у збережених сьогодні старих будівлях предмети цього ремесла: бишиль — цебер з широким верхом і вузьким дном для квасу, п'яльці — для затиску шкіри при очистці скафою, скафи — для витягування і чистки шкір, горбунок — лавка з ножем для зняття мездри, ключ, вага та ін. Найбільше кушнірством міщани займалися взимку. Менш кваліфіковані майстри ходили по селах зі своїм інструментом і виготовляли кожухи. Влітку вони займалися сільським господарством, ремісники їздили возами на торги.

Поєднання кушнірства, відхожих промислів і сільського господарства, безперечно, вплинули на характер садиби. Тому в будинках сіни зроблені дещо добротніше, комора просторніша, а хлів передбачений для утримання коней і худоби. Словом, можна сказати одне, що збережені до наших днів будинки міщан-ремісників у Старому Самборі становлять неабиякий науковий інтерес.

джерело матеріалу: Данилюк Архип Шляхами України. Етнографічний нарис. — Львів: Світ, 2003. — 256 с, іл.
статус матеріалу:  повністю готовий
встановлено: 05 травня 2007 року






Коментарів (0)

Коментарі відсутні

Написати новий коментар (всі поля обов`язкові):