Від Меденич до Дрогобича через Грушів веде не найкоротша дорога, однак це село неможливо оминути на нашому шляху. Воно розташоване на правому високому березі річки Бистриця і вперше згадується у 1443 році.

Саме село Грушів (Грушова) складається із трьох окремих частин: Старе село. Красна та Каліча гора, які розкинулися майже на 7 км понад річкою. Красна — західна частина села, поділена на Закорчму (частина села за корчмою), Долину, Гору, Шведово і Кінець. Старе село — на Губіч (Губоч), Шиловатець (село сходило на шило), Цімберок (від прізвища німця, який там проживав і мав пивоварню).

Першим поселенцем Грушева був Тустановський, який побудував свою хату на крутому березі біля великої груші. Від цієї груші і пішла назва села. На Калічій горі знаходиться центральний цвинтар села. І досі люди говорять про скарб, який закопали татари на горі біля самого цвинтаря. На Губочі починалась дорога через болота на західну частину містечка Коритка (тепер село Волоща).

Наприкінці XIX ст. в Грушеві була заснована читальня Товариства ім. Михайла Качковського. Зі села походили два відомих брати-москвофіли

Осип та Дмитро Маркови. У селі переважали москвофільські настрої, однак перед І Світовою війною о. Петро Савіцький організував читальню Товариства "Просвіта". У селі відбувся розкол на "мазепинців", що гуртувалися навколо "Просвіти", і "кацапів".

На той час в селі було багато ткацьких верстатів, на котрих ткали тонкі і грубі полотна. Діяло декілька олійниць, які продукували олію з коноплі і льону. Свідоміші селяни з допомогою директора школи Івана Гандяка заснували касу "Райфазена".

У Грушеві були корчми, власниками яких були євреї. Тримали євреї і магазин, в якому торгували сіллю, сірниками, тютюном та іншими товарами. Перед початком Другої світової війни євреїв залишилось дуже мало. Через малий дохід від торгівлі вони змушені були зайнятися господаркою чи перебратись до міст.

Село Грушів, як адміністративна одиниця, було одним цілим і не ділилось на частини. Тому між Грушевом-Красним і Грушевом-Старим при толоці (на Калічій горі) була одна школа.

Натомість було три церкви. На Старому селі мурована парохіальна церква св. Параскеви, збудована в 1899 році в стилі проектів Василя Нагірного. У Грушеві-Краснім була стара дерев'яна філійна церква з 1671 році. У 1923 р. на їі місці збудували дерев'яну церкву Собору Пресвятої Богородиці. У 1946-1989 pp. вона була зачинена.

За переказами, колись у Грушеві довгий час падали дощі, почало мокнути збіжжя на полях. Селянам в той час привиділось, що біля громадської криниці в Грушеві-Краснім горять свічки, а одному ґазді приснилась Пречиста Діва, яка просила збудувати над криницею капличку. Коли почали заготовляти матеріал для каплички, дощі вщухли і настала гарна погода. У 1878 р. над криницею збудували тризрубну одноверху церкву-капличку Пресвятої Трійці. У центрі нави зробили криничку, з якої люди могли черпати цілющу воду, за якою приходили прочани. Відпусти в Грушеві відбувались у дні Пресвятої Трійці, Успення Пресвятої Богородиці та Воздвиженіїя Чесного хреста. У 1946-1989 роках церква-капличка теж була зачинена.

27 квітня 1987 року дівчинці з села на нечинній церкві-капличці об'явилась Пресвята Богородиця. Це явище викликало велике зрушення серед віруючих і до місця події потягнулись тисячі паломників. Багатьом із них теж з'являлось зображення Богородиці. 28 травня 1987 року, в день релігійного свята Вознесіння Ісуса Христа, потік прочан сягнув 30 тисяч осіб. Під час проведення богослужінь, зібрань віруючих використовувалась релігійна атрибутика УГКЦ, яка тоді ще була в СССР забороненою. Лунали заклики до влади дозволити реєстрацію греко-католицьких громад, передати їм занедбані в радянські часи храми, та прохання вірних оцінювались як прояви релігійного екстремізму, заяви на реєстрацію релігійних громад не приймались, а в пресі посилилась пропагандистська кампанія, спрямована на дискредитацію УГКЦ. Дороги до Грушева перекопувались ровами, щоб унеможливити приїзд сюди паломників.

У цих умовах з'явилась відкрита заява 2 єпископів, 23 священиків, монахів та віруючих УГКЦ від 4 серпня 1987 року до Івана Павла П про вихід з підпілля з проханням посприяти "всіма можливими способами справі легалізації УКЦ в СССР" та стати посередником між ними і радянським урядом. Протягом трьох перших місяців 1988 р. в Галичині та Закарпатті було зібрано близько 10 тис. підписів на підтримку УГКЦ, до органів місцевої влади та в Раду в справах релігій при Раді Міністрів УССР надходили десятки заяв із проханнями про реєстрацію греко-католицьких громад. Розпочались проведення несанкціонованих богослужінь біля закритих греко-католицьких церков. Влада почала масово віддавати ці храми православним громадам. Однак із восени 1989 розпочався перехід церковних громад до УГКЦ.

джерело матеріалу: Незалежний культурологічний часопис - Галичина країна міст, 2005/36
статус матеріалу:  повністю готовий
встановлено: 10 квітня 2011 року






Коментарів (0)

Коментарі відсутні

Написати новий коментар (всі поля обов`язкові):