Кілька кілометрів на схід, за невеликим лісочком розкинувся Борислав - місто, яке, не маючи міського статусу, кілька десятиріч було економічною столицею Галичини і нафтовою столицею Європи.

Вперше про Борислав згадується у документі польської королеви Ядвіги, датованому 19 березня 1387 року. У XV-XVII ст. Борислав був одним із центрів солеваріння Галичини. Наприкінці XVIII ст. наступає занепад солеваріння і Борислав стає маленьким непомітним селом.

Однак із половини XIX ст., коли після винаходу гасової лампи та відкриття процесу рафінації нафти зростає попит на "чорне золото", Борислав бурхливо розвивається. Борислав стає найбільшим центром видобутку нафти в Європі, і третім у світі після Баку та Ойл-Сіті в американській Пенсильванії. Початковий видобуток здійснювався шляхом копання криниць, але з впровадженням передових на той час методів буріння починається її інтенсивний видобуток.

За рахунок заробітчан, які стікалися на нафтопромисли, зростає чисельність населення Борислава та навколишніх сіл. У 1910 році в Бориславі було вже 12,8 тисяч мешканців (15% греко-католиків, 40% латинників, 45% євреїв). У сусідніх Тустановичах - 9,1 тисяч (15% греко-католиків, 64% латинників, 21% євреїв).

Деякі історики вважають, що Тустановичі колись були давнім городом Тустанем, який у 1241 році зруйнували татари і по ньому залишилося тільки село Тустань і неприступний замок. Фортеця розміщувалась на кам'яному горбі, на межі з сусіднім Трускавцем. Вона була також сторожовим форпостом на "соляному" шляху, який проходив з околиць Дрогобича через Верецький перевал до Закарпаття.

Сам Борислав свою назву одержав від монастиря, навколо якого пізніше виникло однойменне село. Його південну частину назвали "Потоком", а північну — "Новим світом".

Попри великий наплив заробітчан та підприємців (в основному поляків і євреїв), сам Борислав залишався практично і юридично сільським поселенням, де поміж житловими будинками виростали дерев'яні бурові вишки-шиби, нафтові криниці та помпи і шахти для видобутку "земного воску" — озокериту.

Бориславське родовище озокериту, відкрите у 1854 році - одне з найбільших у світі за запасами та рівнем видобутку. У другій половині XIX ст. бориславський озокерит було використано для ізоляції першого трансатлантичного телеграфного кабелю між Європою та США.

У 1930 році Борислав та прилеглі до нього села Тустановичі, Баня, Мражниця і Губичі були об'єднані в один населений пункт - так званий "Великий Борислав" з населенням до 45 тисяч мешканців. І лише 26 липня 1933 року Бориславу були надані міські права.

Місто надалі зберігало хаотичну забудову гірничо-промислового селища. Лише вулиця Панська (тепер Шевченка) нагадувала, що це є місто. Капітали, зароблені на нафті та озокериті, не залишались у Бориславі, а осідали у банках та фірмах Львова, Відня, Варшави, Берліна, Лондона, Нью-Йорка...

Безпосередні управителі та фахівці нафтових промислів теж воліли жити не у засмальцьованому чорною ропою Бориславі, а у Дрогобичі, який з 31.12.1872 р. був з'єднаний з Бориславом залізницею.

У Тустановичах народились Лаврентій та Стефан Зизани-Тустановські — церковні та освітні діячі XVI-XVn ст., громадсько-політичний і військовий діяч, генерал — хорунжий армії УНР Роман Дашкевич, син о. Івана Дашкевича, а також мистецтвознавець Михайло Драган.

На Бані Котівській у 1926 році народилася в родині лікаря Остапа Селянського всесвітньо відома українська поетеса Віра Вовк-Селянська.

У Бориславі жили багато відомих людей: письменники Іван Франко та Стефан Ковалів; фотограф УСС Іван Озаркевич; директор нафтових копалень, організатор і голова Бориславської "Січі" Филип Ливицький; сотник УСС Клим Гутковський; перший український комісар міста Євстахій Сасик; керівник бориславського "Бояну" Теофіл Дуб; генерал армї УНР Трифон Янів, перший військовий комендант Борислава за часів ЗУНР сотник Тустанівський; засновник музичного інституту в Бориславі о. Северин Сапрун; громадський діяч, лікар Микола Терлецький; письменниця Марія Устиянович-Бобикевич, дочка поета Миколи Устияновича; робітничий діяч Владислав Гомулка, котрий був у 1956-1970 роках першим секретарем ЦК ПОРП - керівної тоді партії Польщі.

з повоєнним Бориславом пов'язана доля письменників Івана Гнатюка, Євгена Титикайла, Ірини Сеник, Галини Пагутяк, педагогів Ярослава та Марії Бабичів, Василя Гетьмана, філолога Марії Вальо, науковців Романа Кучера, Миколи Ладиженського, Григорія Бойка...

У місті збереглося не так уже і багато старовинних пам'яток. Серед них пам'ятний знак "Скасування панщини 15.05.1848 р." та кілька церков. До 1946 року у Бориславі існували три римо-католицькі, шість греко-католицьких храмів. До 1989 р. діяло тільки три храми: в Тустановичах, Губичах, на Потоці, усі православні. Тепер діє сім греко-католицьких, три православні церкви і римо-католицька каплиця.

Колишній парафіяльний римо-католицький костел св. Барбари на Водянці, збудовано в 1902 році. За радянських часів в ньому були склад солі, магазин меблів, похоронне бюро, краєзнавчий музей. Тепер це церква УГКЦ св. Анни.

Будівництво храму Вознесіння Господнього на Потоці завершили 8 листопада 1872 року. У 1944-1945 pp. у цьому храмі, та дочірньому на Мразниці служив священиком ієромонах о. Віталій Байрак, якого 16 травня 1946 року було вбито у Дрогобицькій в'язниці. 27 червня 2001 року Іван Павло II проголосив його блаженним мучеником.

Храм Преображення Господнього в Тустановичах збудовано на місці старої дерев'яної церкви і посвячено 1908 р. за пароха о. Івана Дашкевича. Ікони в іконостасі та розпис церкви здійснив художник Антін Манастирський.

джерело матеріалу: Незалежний культурологічний часопис - Галичина країна міст, 2005/36
статус матеріалу:  повністю готовий
встановлено: 10 квітня 2011 року






Коментарів (0)

Коментарі відсутні

Написати новий коментар (всі поля обов`язкові):