Фото із НКЧ Галичина країна міст, 2005/36


Фото надав proidysvit at livejournal.com
За невисоким перевалом, у долині Прута розташоване селиш;е міського типу Делятин (Ділятин).

Делятин — це десять кілометрів вздовж Прута. Десять на два — так хати віддаляються від дороги. Переважно у гори. Бо тут, саме тут, у Делятині починаються справжні Карпати. їх ще називають береговими Ґорґанами.

За Прутом - вже інші гори. Нижчі, мальовничіші, лагідніші. Косівські. Там — Білі і Чорні Ослави, Чорний Потік, різні Березови і Яблунів. А в інший бік, праворуч від дороги і ріки — ліси, які не перериваються до Зеленої, Грофи, Сивулі і далі через Словаччину аж до Шварцвальду. Суцільний Чорний ліс...
"Делятин - це містечко, що лежить на висоті 460 метрів серед гір і лісів у долині, котра захищає його від вітрів. У Делятині є заклади для соляних купелів, обладнані на зразок закордонних лазень у Райхенгалі та Зальцбруні. Розваги: купання у ріці Прут, прогулянка до присілку Луг, віддаленого на три кілометри з чудесною церковцею, оздобленою пишною різьбою найзнанішого гуцульського різьбяра Василя Татарчука. Багато місць у віллах та пансіонатах, терени для лещатарства...", - писалося у курортному путівнику, виданому у 1937 році у Варшаві.

Вперше Делятин згаданий у реєстрах 1578 року. Тоді у Карпатах починалася нова епоха колонізації незаселених територій. До Делятина добралися родини Турецьких, Хотомирських, Делятинських. Перші колоністи зайнялися виготовленням сукна, ліжників і кептарів.

У 1642 році тут розпочалася перша війна за розподіл впливу, що означало закінчення романтичного періоду вільних колоністів. П'ять років воювали брати Еверест і Теодор Белзецькі. Йшлося про сіль, якої тут виявилося дуже багато. Переміг Теодор. З белзецьких солеварень розпочалася соляна ера Делятина, яка виявилася золотою.

У XVIII ст. містечком володіла родина Потоцьких. їх родовий знак "Пилява", присутній у геральдиці багатьох галицьких міст, став гербом Делятина — на бла-китному тлі срібний трираменний патріарший хрест без лівої частини нижнього рамена.

Вже за Австрії, в епоху промислової революції, делятинські солеварні щодоби випарювали 155 центнерів солі. Кажуть, що свою долю мав тут і цісар Франц Йосиф. Він приїжджав до Делятина незадовго перед Світовою війною. Попри інші заняття, цісар встиг взяти участь у закладенні костелу для працівників копалень, сиплячи золоті дукати кожен кут і тримаючи чотири саджанці, привезені з Відня. З чотирьох тепер залишилося лише одне дерево - величезна кедрова сосна, яка росте біля новішого костелу, збудованого на місці цісарського вже за Польщі.

Костел святого Франциска є вдалою імітацією романо-готичного стилю. У довжину ця висока і вузька споруда має понад тридцять метрів. Її фасад закінчується височенною вежею-шпилем. Місцева легенда оповідає, що під час Другої світової війни, відступаючи, угорці і німці прикули у вежі кулеметника-смертника.

Раз на тиждень — часом у суботу, часом у неділю — надвірнянський римо-католицький священик служить літургію українською мовою.

Щодо греко-католицької церкви, то її хоч і видно з дороги лише взимку, коли немає листя на деревах (всі, хто бував у Делятині хоча б один раз, завважують, що тут незвичайно багато, як для гірських поселень, різноманітних дерев, котрі не належать ні лісові, ні садам), хоч і в кілька разів менша від костелу, але є справжньою перлиною гуцульської школи церковної архітектури. Дерев'яна церква Різдва Богородиці збудована у 1620 році. Коли їй було 165 років, делятинські майстри перенесли церкву з урочища Луги на теперішнє місце - в урочище Посіч, а поруч збудували дзвіницю. Тепер під час недільної чи святкової Служби Божої більшість людей мусить стояти на подвір'ї довкола Церкви.

На жаль, чудесної церковці з різьбами найзнанішого гуцульського майстра Василя Татарчука, про яку пише старий довідник, вже нема. Так само як і присілка Луг, в якому вона стояла.

На початку п'ятдесятих все населення села було насильно вивезено у східні області України. Це було продовженням регулярних репресій проти мешканців Делятинщини, які впродовж десяти років після закінчення війни чинили опір новій окупації. Через якийсь час на місці присілка розпочалися секретні роботи. Прилеглі ліси були перетворені на заборонену зону, оточену колючим дротом. Було побудовано ціле містечко, проведено колію. Багато років ніхто точно не знав, чим займаються тут військові, хоч деякі делятинці і допускалися до окремих робіт у зоні. Так само ніхто не знав про вантаж секретних потягів, чиї вагони виглядали як пасажирські, але всі вікна були щільно позатулювані... І аж тоді, коли Україна відмовилася від ядерної зброї, виявилося, що у цьому місці є шахти з радянськими балістичними ракетами.

Недалеко від колишньої забороненої зони є найвища біля Делятина гора — Вивторів. З неї у серпні 1943 року вчинили напад на містечко партизани Ковпака. Вони сподівалися легко перемогти гарнізон, але не розрахували своїх сил. У тривалому бою партизанське з'єднання було розбите, а сам Ковпак ледве вибрався з перипетії, сховавшись у фірі гною.

Натомість лише у 1990 році делятинці нарешті дізналися про сумну долю свого знаменитого земляка Григорія Голинського, який пропав у березні 1941 року. У 1918 році сотник Голинський зорганізував і очолив один з найліпших підрозділів Української Галицької Армії — Гуцульський курінь. Потім вчився у Празі і працював у Делятині інженером. Через своє військове минуле він ніколи не мав спокою за Польщі, а вже совєти арештували його і таємно розстріляли у Дем'яновому Лазі. Голинський став одним із небагатьох розстріляних, якого ідентифікували під час розкопок масового поховання. Перенесення решток сотника стало першою і найчисельнішою громадською акцією у Делятині найновіших часів.

Подібні зібрання, пише Тарас Прохасько у своїх "Делятинських паролях", траплялися хіба ще перед Першою світовою війною. Тоді у Делятині жив один із засновників і керівників української радикальної партії, посол віденського парламенту і Галицького сойму Микола Лагодинський. Під його головуванням кілька разів відбувалися багатотисячні народні віча, на які сходилося майже все населення Делятина і приходили делегати з інших місць.

У Делятині за Австрії засідав повітовий суд. В адвокатській конторі Лагодинського у 1906-1912 роках працював письменник Марко Черемшина. У гарному будинку, який зберігся з тих часів, був відкритий єдиний у Делятині офіційний музей, до якого постійно привозили екскурсійними автобусами туристів.

Крім будинка Лагодинського, від старого Делятина, який так любили зображати на поштових картках, залишилося ш;е кілька двоповерхових кам'яниць і кільканадцять великих дерев'яних віл, колишніх пансіонатів. Біли побудовані у так званому закон'янському стилі (приблизно так будували готелі у Татрах). Вони трохи нагадують елегантний мурашник - з багатьма вікнами, входами, верандами, балконами, мансардами. Ці віли, перетворені на багатоквартирні будинки чи установи, — найзворушливіший спогад про те, що часи, коли над потічком Солянка функціонували бальнеологічні купелі на зразок Зальцбруну, а лагідних схилів Делятина вистачало для тодішнього рівня розвитку зимових видів спорту, справді не є примарою, вважає Тарас Прохасько.

джерело матеріалу: Незалежний культурологічний часопис - Галичина країна міст, 2005/36
статус матеріалу:  повністю готовий
встановлено: 06 лютого 2011 року






Коментарів (0)

Коментарі відсутні

Написати новий коментар (всі поля обов`язкові):