Через деякий час містечко було відновлене, але вже під сучасною назвою. У податковому реєстрі 1579 року поряд із назвою "Koszow, villa" (Косів, село) вперше зустрічаємо "Koszow, oppidum" (Косів, містечко). У документі Косів виступає як приватне містечко, власник якого Міхал Язлівецький, син Юрія. Опинившись у шляхетській власності, воно відділилось від Снятинського староства й утворило разом з чотирма селами окрему Косівську волость у володінні Міхала Язлівецького. Аж до першого поділу Речі Посполитої Косів залишався приватним містом. Двічі місто було спалене й знищене: восени 1621 р. - турками, татарами, волохами, а в лютому 1624 р. - буджацькими татарами.

Видобуток та виробництво солі вимагали зайнятості великої кількості робітників і ремісників. Чудовий клімат приваблював сюди поселенців, завдяки чому добре розвинулось садівництво. Дбаючи про збільшення прибутків, власники Косова заохочували євреїв різними привілеями тут поселятися, а ті успішно займалися торгівлею, орендою маєтків та промислових закладів (солярня, млини, корчми та ін.),  збиранням податків тощо.

Так, у центральній частині (середмісті) переважало єврейське населення, а на околицях, що були спершу окремими селами (Монастирське і Москалівка) жили переважно русини.

Середмістя було розплановане з модулем на 25 хелмінських ліктів (14,40 м), що узгоджувалося з тодішніми європейськими стандартами. Відповідно до цієї модульної сітки, територію рівномірно поділили на прямокутні квартали, а ті, у свою чергу — на такі ж прямокутні парцелі (ділянки), які забудовувалися приватними спорудами. На фоні однорідної міської забудови виділялися громадські будівлі й простори (ратуша, церква, майдани).

Як вважає Володимир Стеф'юк, житлові будинки були не стільки самостійними архітектурними об'єктами, як фрагментами стін вулиць і площ. Із плином часу окремі могли бути перебудовані, отримували іншу, пристосовану до нових потреб і смаків форму, однак не переставали залишатися тими елементами. І після перебудови мусили пристосовуватися до величини попередньо визначеної ділянки й рекомендованого габариту будинку, тож вписувалися в наявну структурну тканину міста. Така форма міста, що постала ще в XVI столітті, визначила напрям розвою на дуже довгий період, аж до 1939 року. Місто розбудовувалося, але структурна основа змінювалася дуже поволі.

На жаль, її було зламано після 1939 року. Знищені під час війни ратуша, божниці, система кварталів уже не відновлювалися. Про це й мови не було, радше навпаки - у генеральних планах йшлося про демонтаж старої забудови і заміну її так званими мікрорайонами звичайного радянського взірця. І цю програму частково здійснено. Зокрема, у східній частині середмістя зведено мікрорайон із п'ятиповерховими будівлями, які цілковито знищили просторовий характер міста.

Та все ж, незважаючи на значні втрати, косівське середмістя і в такому вигляді становить велику вартість, оскільки це ледве не єдина найдавніша й збережена донині міська структура Гуцульщини, що має виразні стильові ознаки доби Ренесансу.

Місто збагачувалося. Це, звичайно, привертало увагу опришків. Вони часто нападали на Косів, зокрема під керівництвом Василя Лунги (1698), Пипті та Пискливого (1704), Баюрака (1750). Приблизно 1740 року до шляхетського двору в Косові підступив Олекса Довбуш, але не напав. 1759 року у зв'язку з активізацією опришківського руху в Косові організовано головну стоянку карального війська (смоляків), яке очолив Тадеуш Дідушицький, тодішній власник Косова, галицький хорунжий.

За австрійських часів життя стало впорядкованішим і безпечнішим. Згідно з патентами від 1773, 1778 і 1786 pp., спрямованими на одержавлення солі, косівські соляні маєтки, тобто ціле містечко з довколишніми селами, перейшли з приватної власності в державну. Адміністративно воно кілька років належало до Червоноруського округу (циркулу), згодом — до Станіславівського і, нарешті. Коломийського.

Золота соляна баня з трьома прапорцями на зеленому тлі стала у XIX ст. гербом міста. З упровадженням 1867 р. нового устрою Косову надали статус повітового міста. Крім солеваріння, розвивалися мистецькі промисли — різьба, вишивка, килимарство, писанкарство, кераміка. Косів стає центром ткацтва. 1850 року було створене ткацьке товариство, яке в 1882 р. заснувало ткацьку школу. У кінці XIX ст. починає розвиватися дуже перспективна курортно-рекреаційна галузь.

У 1910 році в Косові було 5,5 тис. мешканців (38,1% греко-католиків, 8,7% латинників, 52,3% євреїв).

На Косівщині виникла одна з течій юдейського хасидизму. Одним із творців хасидизму був Ісраель бен Елі'езер Ба'ал-Шем-Тов, який у середині XVIII століття заснував у Косові першу хасидську громаду.

з Косова походив побратим молодих років Івана Франка, один із засновників галицького радикального руху, Михайло Павлик. В місті та повіті діяли товариства "Січ", "Воля", "Жіноча громада", "Просвіта". У червні 1914 р. було створено перший відділ стрілецтва "Кіш Січових Стрільців".

Від осені 1914 до початку літа 1915 р. і від літа 1916 до літа 1917 р. Косів двічі займала російська армія, яка при відступі чинила страшні погроми й спустошення.

Після розпаду Австро-Угорщини до травня 1919 р. в Косові були створені повітові органи влади ЗУНР. З 26 травня 1919 року місто та повіт окупувало румунське військо, а з серпня розпочалось 20-річне польське правління.

За Польщі в Косові продовжували розвиватися мистецькі промисли, зокрема, виробляли продукцію килимарні "Гуцульське мистецтво", Грунковського, Медведчука, Гільмана.

Радянська окупація Косова почалась 22 вересня 1939 р. На початку німецько-радянської війни Косів 1 липня 1941 р. тимчасово зайняли союзницькі з Німеччиною угорські війська, які грабували крамниці, пансіонати, оселі, звідки забирали посуд, білизну, столи, крісла, малюнки, вікна, двері й усе це вивозили в Угорщину, однак утворенню української адміністрації не перешкоджали. Німці, перебравши в серпні владу від угорців, розпочали серію терористичних акцій: у перші ж дні негайно арештували й розстріляли діячів ОУН, які при угорцях масово вийшли з підпілля. 16-17 жовтня 1941 р. рано-вранці німці несподівано оточили єврейські квартали, вигнали всіх на вулиці й колонами проводили до в'язниці, звідти підвозили Пістинською вулицею до гори, а потім вели до великих ям, викопаних на Міській горі, де вбивали пострілами в голову. Решта вивозили до Гета в Коломиї і згодом розстрілювали в Шепарівському лісі.

31 березня 1944 року Косів зайняли совєти, а за містом у горах оборонялись угорці. Місто опинилося аж до літа на лінії фронту, унаслідок чого зазнало значних руйнувань.

За переписом 2001 року населення міста становило 8,3 тисяч. Зараз в Косові є Музей народного мистецтва і побуту Гуцульщини та Косівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва. А на суботні базари з'їжджаються аматори купити витвори гуцульського мистецтва.