Процес "вростання" християнських засад у давньослов'янський цикл добре спостерігається в календарних звичаях українців, зокрема західної гілки українського народу — лемків. І хоч протягом віків на звичаї лемків певний вплив мало польсько-словацьке оточення, все ж звичаї мешканців Західних Карпат вповні зберегли свою давньоукраїнську форму й зміст. Календарні звичаї й обряди характерні тим, що вони не лише віддзеркалюють цикл сільськогосподарських робіт весни, літа, осені, зими, але також є родинними святами із специфічною обрядовістю і звичаями. Адже природний цикл року подібний до життя людини: весною природа "відроджується", розпочинає своє життя, далі цвіте, дозріває, восени віддає плоди, приходить зима — природа "засинає", "завмирає". Весняний цикл календарної обрядовості фактично починається з моменту весняного сонцестояння, коли збільшується день, сонце стає щораз яскравішим і гарячішим.

Початком весняного циклу слід вважати т.зв. "м'ясниці" — один з найвеселіших періодів у календарному році людей, зокрема селян. У цей час, напередодні великоднього посту, справляли весілля, влаштовували різні забави, ігри. Особливо різноманітний характер мали ігри молоді на південному схилі Західних Карпат. Лемківська молодь використовувала для цього різні маски, або просто натирала обличчя сажею, якоюсь фарбою,обсипалась мукою. Юнаки та дівчата ходили від хати до хати, розважаючи односельчан.

Особливо веселим був останній тиждень м'ясниць, т.зв. "лущання" (Півд. Лемківщина), "запусти" (Півн. Лемківщина). Дівчата і хлопці, чоловіки й жінки сходилися на забаву в просторих боїщах (стодолах,— Ред.), влаштовували танці, гостину. Опівночі останнього дня м'ясниць закінчувалися всі забави, бо починався семитижневий Великий (Великодній) піст.

Піст зобов'язував не лише припинення забав, але й обмеження споживання їжі, зокрема м'ясних і молочних страв, жирів (крім олії). З молока продукували сир, складаючи його в бочки, який вживали після посту. Під час посту дорослі й діти ходили до сповіді, щоб "очиститися", "обмитися" від гріхів і зла, подібно як весняний теплий дощ обмиває щороку природу, приносить їй життя, радість.

У перший тиждень Великого посту (званий Федоровиця), лемки Пряшівщини не споживали вареної страви. їли печену картоплю, сушені фрукти. Лемки північної частини Пряшівщини їли печену картоплю, запиваючи її розсолом з капусти ("варом"). Як правило, жінки не пряли в цей тиждень і не скубали вовни. Чоловіки складали прогноз погоди: понеділок — погода під час сіяння зернових; вівторок — на садження картоплі; середа — сінокоси; четвер — на жнива; п'ятниця — копання картоплі; субота — сіяння озимини.

Ще перед Другою світовою війною у деяких українських селах Спиша та Шариша (Словаччина) зберігся звичай на Смертну неділю топити або спалювати Смертку — жіноче опудало зі зв'язаних навхрест палок, прикрашене, як правило, старим жіночим одягом. Дівоча процесія з піснями виносила його за село й топила у річці. У деяких селах виносили в поле або спалювали. Це залишок язичницького звичаю — топлення Зими і привітання Весни.

Остання неділя Великого посту звалась Квітною. В цей день у церкві освячували "багнятка" (галузки верби з весняними бруньками). їх тримали за образами, підчас буревію кидали у вогонь, щоб відігнати можливе лихо.

У деяких селах Південної Лемківщини багато повір'їв стосувалось останнього тижня Великого посту, пов'язаних з різними "нечистими" силами. А взагалі по всій Лемківщині, як і по всій Україні, цей тиждень називався Страсним, коли Христос перед смертю пережив багато страстей, особливо у четвер, коли Спаситель був розп'ятий і помер на хресті.

У п'ятницю, коли за євангельською розповіддю Христа поклали до гробу, в церкві виставляли Плащаницю, переставали дзвонити. При обході навколо церкви хлопці калатали з допомогою саморобних дерев'яних "калаталок". Поблизу церкви в окремих селах північної Лемківщини розкладали вогнище — символ варти біля Господнього гробу, яке горіло до недільного ранку.

Найбільшим весняним святом був Великдень, час Воскресіння Христового. Святу передували поважні підготовчі роботи: наведення порядку в хаті та на господарстві, приготування традиційних обрядових печив. (Ще у дохристиянські часи випікали слов'яни великий, прикрашений орнаментами хліб, малювали яйця, готували інші продукти у жертву богині Весни — Ладі. Звичай цей зберігся й у християнську епоху, він пов'язаний з випіканням пасхи (великий хліб), малюванням яєць (крашанки, писанки)). Продукти складали в обрядовий кошик і несли в церкву. Пасху несла господиня або жінка найстаршого сина, кошик — господар дому або найстарший син.

Перш аніж сісти до великоднього столу на південній частині Лемківщини зберігся звичай, що господар тричі обходив з пасхою довколо хати, щоб уникнути пожежі (с. Гельцманівці). У Малому Липнику ця дія мала сприяти щасливому веденню господарства протягом року, доброму розмножуванню худоби. В окремих місцевостях господиня з пасхою обходила навколо стайні, заходила в стодолу, щоб добре велося господарство.

Повсюдним був звичай, що споживання великодніх освячених продуктів починали з яйця, яке розрізали на стільки частин, скільки було членів сім'ї. Кожен повинен був з'їсти свій шматочок, щоби панувала любов і злагода.

Чимало звичаїв пов'язані зі шкарлупою великодніх яєць. На Снинщині їх спалювали, щоб кури не з'їдали яєць та добре неслися. В Руському Кручові (Свидниччина) шкаралупу нанизували на шнурок і підвішували у стайні, щоб відьми не відбирали у коров молоко. У Північній Лемківщині їх настромлювали на галузки фруктових дерев, щоб відігнати шкідників і злодіїв.

У Великодню неділю після споживання свяченого молодь сходилася за селом або біля церкви, влаштовуючи хороводи з гаївками. Цілий день дітвора дзвонила у церковні дзвони.

На другий день Великодніх свят, у поливальний понеділок, парубки ходять по селі й стежать, яка дівчина вийде з хати, щоб її облити водою. Побутує повір'я, що весняна вода обмолоджує людину, дає їй здоров'я, приносить радість. А тому дівчата не ображалися, навіть були раді, якщо їх скупали (вдягнену) в річці. Випадки захворювань були рідкісні. Часто дівчата після поливання вгощали хлопців горілкою й самі випивали, щоб зігрітися. У північній Лемківщині (наприклад, с. Дошно на Сяніччині) був ще такий звичай: кілька хлопців брали з собою в неділю ввечері одне-два відра води і залишали їх в сінях під драбиною, заходячи в хату "на порцийку" горілки. Опісля прощалися із господарем, виходили. В темних сінях господар не запримітив, що один з хлопців тут тихцем залишався. Господар зачиняв двері, а хлопчина цілу ніч куняв у сінях. Удосвіта з водою вривався до хати і виливав відро води на сонну дівчину. Зчинявся крик, і господар, вдаючи вельми сердитого, кілька хвилин вичитував винуватцеві мораль, потім вносив горілку, частував дівчину та парубка, господиню, сам випивав і в мирі розходилися. Дітвора поливала себе взаємно ще й у великодній вівторок.

Серед звичаїв весняного періоду важливе місце займав день Юрія (Георгія), що святкували його 23 квітня (за старим стилем). У цей довгоочікуваний день селяни вперше після довгої зимівлі виганяли худобу на пасовище. Цей захід супроводжувався цілим рядом обрядів та магічних дій, які мали охороняти худобу від злих сил — відьом ("босорки", "чарівниці"). Від злих сил на дверях стайні малювали хрестики чорною маззю, у багатьох селах Південної та Північної Лемківщини — освяченою крейдою.

Виганяючи худобу вперше, під поріг стайні клали різні предмети, вірячи в їх магічну силу: яйце — щоб худоба була повна, як яйце; ланцюг — щоб трималася купи.

До Другої світової війни серед лемків Словаччини зберігався звичай плетення вінків у день першого вигону худоби. Хлопці рвали квіти , зелень з дерев, латаття, дівчата плели вінки (щоби вмістилися поверх рогів), одягали їх на корову. В стайні вінець розв'язували, підсолювали й давали коровам їсти, щоб масло "жовте було". Важливу роль в обрядах першого вигону худоби відігравали самі ж пастухи.

Важливим весняним святом було Трійця, Зелені свята (Русалля), що їх святкували протягом трьох днів. На Зелені свята лемки повсюдно прикрашали назовні й зісередини житлові будинки та господарські будівлі зеленню, в основному липовими галузками. У деяких селах Південної Лемківщини парубки ставили перед хатою дівчини-нареченої зелені деревця — "маї", оздоблені кольоровими стрічками, як символ любові.

У Північній Лемківщині після недільної Літургії процесія з хоругвами і священиком обходила поля, освячуючи їх. На межі з полем сусіднього села закопували в землю невеликий дерев'яний хрест, щоб небесні сили берегли поле і врожай. Подекуди дівчата робили із зеленого галуззя альтанки над потоками, а як зійшов місяць, зустрічали його піснями й танцями міфологічних водяних русалок (звідси й назва свята).

Свято Русалля завершує весняний цикл календарно-обрядових свят.

Найвиразнішим обрядовим святом літнього циклу є давньослов'янське свято Івана Купала, яке у християнську епоху поєднане із святом народження Івана Хрестителя. Значення давнього свята полягало у величанні природи, яка в час літнього сонцестояння досягла свого завершення.

Повсюдно на Лемківщині для купального свята (24 червня за старим стилем, 7 липня — за новим) була поширена загальна назва "Собітка". На думку деяких учених термін походить від назви гори Соббот в Німеччині, де у давнину палили вогні на честь міфічного божества Перуна, головним атрибутом якого було палення вогнища — "собіток" у ніч з 6 на 7 липня. Час святкування, коли розквітають рослини і дозріває врожай, супроводжується численними обрядами й звичаями. Вірилося у магічну силу зілля, назбираного в день Купала (Янове зілля). Його збирали жінки перед сходом сонця, по росі. Зібране зілля з гілками ліщини (подекуди з гілками фруктових дерев) зв'язували у сніпок, освячували біля церкви і зберігали до наступної собітки. Вживали при лікувальному "замовлянні" людей чи тварин. Виходячи з того, що гірські квіти мали лікувальні властивості, при вмілому приготуванні відвари давали позитивні результати. Також зілля використовували дівчата для ворожби.

У селі Стараняни (Старолюбовнянський округ) дівчата рано-вранці на Івана Купала йшли на гору Кичеру шукати т.зв. "бігачу траву", яку вшивали до лайбика на щастя і щоби забезпечити для себе швидке і спритне танцювання. У цьому селі та поодиноких селах Північної Лемківщини (наприклад, с. Гирова поблизу Дуклі) побутував старовинний звичай плетіння і пускання вінків у річку з метою визначення, в якому напрямку чекає дівчину наречений, чи швидко відбудеться весілля.

Серед купальних рослин домінуюче місце посідає папороть, яка, за народними віруваннями, цвіте опівночі лише у Купальну ніч. Хто той цвіт знайде й зірве, той може знайти заховані скарби, стати багатим, щасливим,всезнаючим.

Купальне зілля вживалося також для запобігання стихійному лихові. Під час бурі його спалювали в печі й стежили за напрямком диму. Освячені ліскові гілочки встромлювали в землю, де росли овочеві культури, для забезпечення доброго врожаю і як охоронний засіб від шкідників.

У купальних обрядах, як вже було сказано, головним атрибутом з очисною функцією був вогонь ("собітка"). Вогні палили за селом, на пагорбку нижнього або вишнього кінця села. Дівчата несли з собою минулорічне купальне зілля, яке кидали у вогонь. У деяких селах були окремі місцеві особливості. Наприклад, у селі Нижня Полянка собітку палили на дорозі за селом, куди гнали на пасовисько худобу. Щоб худоба не кульгала, її переганяли через собітковий попіл.

У багатьох селах через вогнище собітки стрибали спритні хлопці, подекуди й дівчата. Роль вогню полягала в його очисній функції.

У купальській поезії, піснях молодь зверталася до святого Івана (Яна) з проханням освятити поля, річки, врожай, квіти. Пісні з аграрними мотивами перепліталися з жартівливими піснями, з любовною тематикою. Крім того, обрядова поезія містить цінну історичну, етнографічну та наукову інформацію топонімічних найменувань території того чи іншого села, частин селянських земель, лук, потічків, пасовиськ тощо.

Літній цикл обрядових свят і звичаїв завершували Обжинки (дожинки).

Спільна праця єднала тут людей здавна, зокрема у жнива, які на Лемківщині проходять важко; гарну погоду в горах часто змінюють дощі, зливи. До тих, в кого збіжжя достигло, приходили сусіди, рідня допомагати зібрати хліб.

Вийшовши на поле з серпами, ставали обличчям до схід сонця, хрестились і починали жати. Подекуди в селах південної Лемківщини залишали дрібку нескошених колосків пшениці чи жита, щоб миші "залишалися в полі, а не заводилися на господарстві". З останніх стебел клали хреста, в'язали "бороду" з квітами. Коли на цьому полі жнива у ґазди закінчувалися, плели вінок з добірних стебел і польових квіток, самі заквітчувалися, увечері поверталися до господаря з вінком і піснею. В деяких місцевостях Словаччини женці приносили господареві останній сніп жита чи пшениці.

У пісні славили закінчену працю, закликали ґаздиню столи застеляти, вітали ґазду з обжинками, бажали ще кращого врожаю на наступний рік. Закликали господаря "одобрати вінец красний" взамін за гостину і випивку. Господарі дякували за щедру працю, приймали вінок, запрошували на гостину.

Обжинки зазвичай також закінчувалися танцями.

Свято обжинок можна потрактувати як таке, що завершує літній і розпочинає осінній цикл обрядових календарних свят. Таке ж трактування може стосуватися і наступного, багатого на народні традиції свята Андрія (30 листопада за старим стилем, 13 грудня — за новим). Отже, день апостола Андрія Первозваного будемо трактувати як перехідне з осіннього циклу календарних свят до циклу зимових свят. Саме з цим днем пов'язана ціла низка обрядів та магічних дій.

Свято Андрія в народі називають дівочим молодіжним святом. Найбільш розповсюдженими звичаями у цей день чи напередодні було варіння пирогів для ворожіння, рахування коликів (дранок) у плоті, магічне виливання воску тощо. Увечері, напередодні Андрія, дівчата сходяться у "кудельній хижі" на вечорниці ("вечурки"), де й виконують дівочі ворожіння. Одним з важливих ворожінь вважалося виливання розтопленого воску на холодну воду. Застигаючи, віск набував різних форм, над якими гуртом гадали, що ж чекає дівчину — чи швидко вона вийде заміж, скільки матиме дітей, чи буде багатою й щасливою й т.ін. Деколи ворожіння викликало загальні жарти, сміх. Хлопців дівчата не запрошували, хіба впускали їх до світлиці після процедури ворожіння. Були також інші ворожіння. Приміром, дівчата варили бобальки з тіста, розкладали їх на лавці, впускали собаку і стежили, чию пампушку (бобальку) вхопить першою — оця першою вийде заміж. Наслухували, вийшовши надвір, звідки перший собака загавкає, звідти повинен наречений прийти. Хлопці теж для себе ворожили в різний спосіб, рахуючи поліна чи дранки в плоті.

Після ворожіння дівчата впускали хлопців до хати, де починалася весела забавна вечеря.

Ворожили також удосвіта напередодні Андрія. Біля хати на стежці дівчина потайки сіяла льон. Коли вранці першим через нього перейшов хлопець, — скоро відбудеться весілля. Поява цигана пророкувала чоловіка зрадливого, натомість жінка, кіт, собака чи птаха означали дальше дівування. Вдосвіта дівчина також відламувала гілки черешні, садила в хаті у вазони, запам'ятовуючи, яка гілка належить тому чи іншому хлопцеві. Чия гілка випускала листочки першою до Святвечора, за того хлопця до року мала б вийти заміж.

Протягом осені на Лемківщині популярними були молодіжні вечірки. В окремих хатах збиралися дівчата і молодиці, щоб прясти волокно й вовну, хлопці й чоловіки плели кошики, різьбили з дерева орлів та різних тварин. Дідусі розповідали казки, легенди дітям. Традиційно до Різдва кожна дівчина повинна була спрясти все волокно та вовну. Напередодні Різдва хлопці переламували кужелі й веретена, щоб взимку уже не прясти. Щоправда, невдовзі хлопці майстрували нові знаряддя. Вечірки супроводжувались забавами, гостиною.

Найважливішими святами зимового календарного циклу були Різдво, Новий рік та Водохреща. Особливе місце серед них займають різдв'яні свята, в обрядах яких сконцентрована велика кількість повір'їв, пов'язаних зі щоденною селянською працею та господарською діяльністю. Напередодні Різдва, зокрема у день Святого вечора, на кожному господарстві проводились серйозні господарські роботи: підготовка сільського господарського інвентаря, заготівля корму для худоби, наведення зразкового порядку на садибі.

Численні обряди були пов'язані зі Святою вечерею перед Різдвом. Напередодні вечері господар годує худобу доброякісним сіном, кожній худобині дає скибку хліба (на Південній Лемківщині "крачун", "боц- манка", "полазник") з часником. Подекуди випікали для худоби спеціальний хлібець з маком, щоби статок розмножувався, як мак, або ж засівали маком худобу (Сулин, Словаччина).

Поширеним звичаєм Святого вечора було обв'язування стовбурів фруктових дерев солом'яними перевеслами (у деяких селах Північної Лемківщини робили з соломи, яка через свята була в хаті, й обв'язували дерева у третій день свят). Перед кожним деревом господар промовляв, замахуючись на нього сокирою: "Я тебе зрубам, бо не хочеш родити...". Син або хтось інший відповідав: "Не рубайте, я буду родити". І господар обв'язував стовбур.

Перед вечерею ґазда заносив у хату добру в'язку соломи, діти розстелювали її по хаті й через свята бавилися на соломі. Також вносив необмолочений сніп вівса, бажав усій родині щастя й ставив сніп у куті на лаві під образами. Ще сніп (або в'язку сіна) він розстелював на столі, а господиня стелила поверх чисту нову скатертину. Під столом клали всякі залізні знаряддя праці (ланцюг, молоток, леміш тощо), "щоби все добре велося на господарстві".

У селах Лемківщини побутував звичай, коли перед Святою вечерею вся сім'я йшла митися до річки чи потічка з вірою, що вода на той час має очищувальну властивість, дає силу і здоров'я. Подекуди, де річка далеко, вмивалися всі холодною водою (обличчя і шию) в хаті. В деяких селах Словаччини ґаздині йшли до потічка з дійницею, "жеби ся корови добре доїли". Повернувшись з миття, всі члени сім'ї проголошували спільну молитву й сідали до святкової вечері.

Кожна господиня заздалегідь готувала вечерю, як правило, з дванадцяти страв, помащених олією. Така кількість страв відповідала числу апостолів й місяців у році.

До вечері можна було приступати після того, як зійшла перша зірка, що її називали вифлеємською. Господар ділив хліб і давав кожному скибку з зубцем часнику, обмацаного в солі. Подекуди господар частував усіх келишком вина чи напою з меду і бажав усім щастя та здоров'я. Потім їли дванадцять страв: капусту, гриби, вівсяну киселицю, картоплю, біб, моркву, пироги, борщ з бобальками, пампушки, пенцак (перлова каша), левеш, кутю. Всі їли з однієї миски. Клали на столі запасну миску й ложку для вбогого подорожнього, а також для покійних членів родини. Щоб покійники не залишились голодними, віддавали їм по три ложки кожної страви в окремий горщик чи дійницю, а вранці зібране давали коровам, щоб їм чарівниця (босорка) молока не відібрала.

На вечерю запрошували все живе й неживе. Покійників припрошували: "Прид, душечко ся наїсти, як єс голодна". Наприклад, господар у Бортному запрошував звірів і птахів: "Звірино, пташино, сход ся до ме' на вечерю". В інших селах запрошували вовка: "Вовку, вовку, ход до нас на вечерю, а як не придеш, то не ход николи". Вірили, що в цю ніч тварини розуміють більше, ніж люди, навіть розмовляють людською мовою, але підслуховувати їх не можна.

Після вечері господар гасить свічку і всі стежать за напрямком диму. Якщо він скерований до дверей — до року хтось із родини помре. Якщо дим пішов угору, під стелю — добра прикмета. В південній Лемківщині після вечері всі члени сім'ї лягають на солому, "жеби густо по полю снопи лежали". Пастухи зв'язують ложки перевеслом, "жеби худоба вкупі ся тримала". Дівчата вибігали з ложками надвір і по черзі ними калатали. З якого боку обізветься собака, звідтам завітає її суджений. Подекуди у Святвечір ходили перші колядники зі звіздою. Колядування (із зіркою чи вертепом) продовжувалося протягом трьох днів Різдва.

Наступним святом після Різдва є Новий рік. Свято супроводжувала традиційна обрядовість різноманітних віншувань, новорічних побажань. Вважалося, що щастя приносить перший відвідувач — полазник. Але це мав бути чоловік або , що вважалося найкраще, — хлопчик. Полазники посипали зерном пороги, "щоб родило жито, пшениця і всіляка пашниця, на щастя, здоров'я на тот Новий рік, аби ліпше родилося, як торік". За побажання полазники отримували дрібні гроші, пампушки, печені спеціально для полазників, горіхи, солодощі.

Святкові вітання, новорічні побажання продовжувалися до Щедрого вечора, Водохреща. Співали колядки, щедрівки. Перед Водохрестям (Йорданом) справляли ще одну, подібну до різдвяної, вечерю Щедрого вечора. Також споживали дванадцять страв. Але сама вечеря вже не була такою урочистою, як напередодні Різдва. Після вечері всі гуртом щедрували (співали побутових пісень з різноманітними побажаннями), колядували колядки, в яких часто явища природи замінювали членів родини: сонце — господар, місяченько — господиня, діти — зірочки. В колядках, адресованих дочкам, оспівувалась їх краса, господарям — сила, розум, багатство, господині — краса, господарність, материнство. Всім бажали щастя, злагоди, любові й миру. Закінчувались колядки й щедрівки поздоровленнями, побажаннями всього найкращого в новому році.

На Йордан ішли селяни церковною процесією святити воду в річці. Свяченою водою скроплювали всі господарські будівлі, житло (як ззовні, так і всередині) для оберігання від нечистих сил. Також кропили худобу від хвороби і чарівниць. Кожен член родини повинен був випити ковток йорданської води, решту якої зберігали цілий рік.

Так завершувався зимовий цикл календарно-обрядових свят лемків. Уже після Нового року, коли день ставав довшим, щораз пригрівало сонце, був помітний прихід весни.