Роль і діяльність сільської громади на Лемківщині в період середньовіччя були надзвичайно вагомими, багатогранними. Громада була не лише адміністративною одиницею, вона колективно відповідала як за порушення норм тогочасного громадського життя, так і за окремого свого члена.
Громада виникла на ранній стадії суспільного розвитку, набагато раніше, ніж держава, і на її плечі лягала боротьба за життя кожного з членів. Як твердить І.Черкаський, "сільська громада Західної Русі з її юридичними звичаями і самостійним складом копних судів має ознаки глибокої давнини. Про початок походження цієї установи ми не знаходимо жодних відомостей ні в літописах, ні в писаних законодавчих пам'ятках. З великою ймовірністю можна вважати, що сільська громада повстала за тих часів, коли слов'янські племена, які заселяли теперішню південно-західну Русь, ще не були об'єднаними в державні спілки під зверхньою владою господарів".

Відомо, однак, що вже в ХІ-ХІІ ст. західноукраїнські племена становили окрему адміністративну одиницю, названу "Marchio Rushenorum", правдоподібно, пов'язану з сином короля Стефана І (1000-1038) Емерихом (+ 1039), якого хроніка називає "Dux Ruxorum" ("князь русинів"). У пізніших документах (XIV-XVII ст.) ця територія виступає під назвою "Руська Крайна" ("Руська Країна"), яку очолював воєвода — "крайник", обраний сільськими громадами.
З розвитком феодалізму та закріпаченням селян громада поступово втрачає свої права, доля селян змінювалась у двох напрямках: зменшення кількості вільних селян громади (общинників) та змінювалось економічне і правове становище підлеглого населення. У цьому двосторонньому процесі і виявилась основна лінія еволюції суспільних відносин у феодальний період історії європейських держав. У Галицькій Русі в час політичної незалежності та після включення (загарбання) в склад Польської держави цей процес розвивався інтенсивніше.

Однак з цим твердженням не можна погодитись, коли йде мова про Прикарпаття та Карпати, де суспільні відносини в силу об'єктивних обставин змінювались дуже поволі.

У досліджуваний період сільська громада на Прикарпатті та в Карпатах зберігала свої давньоруські традиції, вона примушувала польський феодальний уряд рахуватись з її неписаними законами. "У неї в той час було досить сил, щоб затримувати темп небезпеки, яка насувалась, але її не вистачало, щоб її перебороти".

У збереженні давньоруських законів на Лемківщині сприяли такі обставини: по-перше, в цей період тут відбувалось більш інтенсивне заселення на відповідний період від виконання деяких повинностей, робіт та інших обов'язків. Прибуваючи, поселенці колективно корчували ліси, будували будинки — все це сприяло їх консолідації; по-друге, було більше можливостей, ніж у низинних районах, залишити село і знову шукати волі в інших регіонах.
Подібна ситуація була й на Закарпатті, яке майже на тисячу років опинилося в рамках Угорщини. І там давньоруські традиції в громадському побуті наперекір посиленій мадяризації, збереглися майже до XX ст.
Про протилежне економічне становище селянства Карпат та Прикарпаття від низинних районів говорить і С.Томашівський: "Цілу Галицьку Русь треба поділити на два пояси, що вельми відрізнялись між собою. Се пояс південно-підгірський та гірський та пояс північно-долішній. Північна частина, маючи гарну плодовиту землю, віддавна стягала постійну колонізацію шляхти, що міцно осіла в тих сторонах... Запускаючи глибоке коріння на ґрунті цього краю,... селянин попав у невільницькі відносини підданської системи. Інакше в підгірських околицях, ... коли селяни півночі стогнали в суспільному ярмі безсильно і безрадно, то гірські мешканці протестували цілий свій вік проти поневолення".

Аналогічне становище було і в Угорській Русі (Закарпатті). І тут врожайні низові області (Земплін, Абуй) були загарбані угорською шляхтою, тоді як у гористих Бескидах русинам вдалося відстояти свою самобутність, підпорядковану давньоруському звичаєвому праву. Історик Ю. Геровський про це пише: "Становище землеробського населення на південному Прикарпатті в XVI ст. було ще досить вільне... У внутрішньому устрої свого життя народ керувався успадкованими з правіків національними законами, що нагадували давньоруське право (із давньоруського законодавчого збірника "Правди Руської")". Ще 4 серпня 1570 р. Кошицька комора у звіті віденського двору скаржилася на русинів, що вони, маючи своїх виборних (Knosen), не хочуть підпорядковуватись державній владі. Як тільки влада хоче їх закріпачувати, вони цілими селами переселяються на нові, до того часу не заселені місця, користуючись правом дванадцятирічного звільнення від будь-яких повинностей. Після цього терміну вони так само заселяють інші місця.

На території Лемківщини проживала значна кількість колишніх дружинників — дрібної шляхти, і з метою залучення її до військової служби польські королі надавали їм різні привілеї. Так, згідно з ілюстрацією в селі Добра жила шляхта, яка повинна була служити замку, так само в селі Щавному. Шляхта була в селі Лодина. Згідно з цією люстрацією саноцький староста в 1537 р. купив це село в різної шляхти, в селі Братківцях жило шість шляхетських сімей". В селі Закутино була дрібна шляхта яка служила у війську. Польський король надає їй привілеї за військові заслуги. В селі Волиця було три шляхетських родини. Категорії вільних слуг були в селах Боську, Терепчі, Вільхівцяхта Новосільцях. Але тут шляхти було набагато більше, про що свідчать такі дані: "зухвалий Андрій з Вислоки в 1414 р. напав з 160 шляхтичами на Димів". Таких випадків було більше.

Русини-лемки на території Угорщини вже у XI ст. виконували прикордонну сторожову службу, за що були звільнені від податків та інших обов'язків і користувалися певними привілеями. Як зазначає Л.Гараксим, у ХІ-ХІІ ст. русини ("руси" на території південної Пряшівщини) "були воїнами, які близько шляхів, що вели на північ та схід, виконували сторожову службу ...". Цей факт стверджує й історик Браніслав Варсик: "Руські поселення, що виникли в Угорщині у найдавнішому періоді Угорської держави в XI ст. та на початку XII ст., були, передусім, сторожовими колоніями". З цих русинів-дружинників, пізніше розпорошених по цілій Угорщині, походять і деякі визначні угорські роди шляхти. Слід підкреслити, що в ХІ-ХІ 11 ст. стосунки між Галичиною й Угорщиною були дуже жваві, хоч і не завжди дружні. Угорський король Бела III (1173-1196) наприкінці XII ст. приєднав Галичину до Угорщини. Його брат Коломан в грамоті від 1229 р. титулований як "король Галичини".

"Цілком природньо, щодо кінця XII ст. настали тут нові взаємні угорсько-галицькі (руські) стосунки,— пише Б.Варсик.— Не тільки люди з вищих класів Угорщини потрапили в Галичину, але й навпаки, руська шляхта та руські воїни потрапляли з Галичини до Угорщини і за свої воєнні заслуги в службах угорських володарів часто діставали й землі в Угорщині". На цих землях, зрозуміло, намагалися поселяти своїх людей.

Як добрі воїни виступають русини і в піз-ніших періодах. Ще у 1649 р. русин Стефан Тандик з Бехерова за 100 флоренів викупив себе із підданства, зобов'язавшись, що він і його сини "кіньмо і зі зброєю в руках буде служити домінії".

Після загарбання Лемківщини польськими феодалами і з метою ополячення польські королі за відповідні заслуги надавали польським магнатам ряд сіл. Так, магнату Я.Гладишеву надали так званий Шинбарський ключ, в який входило 15 сіл. Вздовж ріки Вислоки організовується приватна власність графа Стадницького, до якого належало 19 сіл. Ключ Змигородський, до якого входили лемківські села, розміщені на заході. В XVI ст. було створене Біскупське — власність Тинецького монастиря. В інший ключ входили села між річками Вислоком та Сяном і належали вони перемишльським біскупам — ключ Яслиський. На початку XIX ст. після розпаду панства Біскупсько-Мушинського всі ці села перейшли у власність графа Стадницького і був організований так званий ключ Навойський. Крім того, тут були маєтки графів Кмітів та Балів.

На Пряшівщині майже дві сотні руських сіл, що виникли під час т. зв. "Волоської" (тобто пастушої) колонізації в XIV-XVI ст., належали кільком феодальним родинам: Цударям, Переням, Розгоням, Другетам, Текелям, Стараям та іншим. Руські села були зосереджені в чотирьох основних феодальних панств:  Маковицького, Стропківського, Чічванського та Гуменського. Із 67-ми сіл, які на початку XV ст. входили до Маковицького панства Цударів, 50 було руських (лемківських), решта — словацьких. Феодали були економічно зацікавлені в колонізації до того часу незаселених або вилюднених місцевостей, тому новим колоністам надавали певні пільги. Користались ними, зокрема, селяни Галичини, які в XIV-XVI ст. масово втікали від своїх панів на угорський бік. Феодали доволі довго толерували звичаї та громадський побут русинів. У багатьох селах русини були солтисами, тобто вільними людьми. Вони мали право бути власниками корчм, млинів, лісопилок, пивоварень тощо. Наприклад, у селянина Лешка Вапенського із Шарбова, який згодом став солтисом в Белейовцях, у 1675 р. було 4 коней, 6 корів, 38 овець і 6 вуликів.

Наявність приватних та королівських сіл на Лемківщині не була основною причиною поступового обмеження громадських прав. Поміщики, зайнявши села, посіли виняткове й передове становище. Вони виступають як друга осада, яка регулювала громадські відносини. "Але в Карпатах, де проходив постійний опір селян проти польських розпоряджень, заставили їх остаточно погодитись із станом речей, вони вимушені були санкціонувати сільські правові звичаї, мовчазливо погоджуватись з громадськими законами.

Як твердить Яблоновський, "певною специфікою лемківських громад були широкої дії правові осади. Це видно з побутування тут інституції "поруки", яку давала ця громада". Однак порука членів громади діяла і в Галичині.

На Лемківщині, як і в інших регіонах, після остаточного її загарбання Угорщиною та Польщею, на перших порах зберігались існуючі назви громадського сільського управління: воєвода, тивун, отаман, староста, нижчі ланки — десятники.

Як твердить Яблонський, в королівських селах Улич, Половці, Костарівці, Саночок, Тирява Сільна зустрічаємо інституцію сотських, у селах Вільхівці, Тернивах, Гломчетивунів. Всі вони керувались у своїх діях руським правом. У селах Королівське, Щавне урядував крайник всіх волоських сіл, у селі Довге — тивун Урбан Данько.

Але з часу більш інтенсивного заселення нові села засновувались, а існуючі переводились на так зване волоське та магдебурзьке право, і тим самим змінювалась назва сільської адміністрації: князь — війт, солтис — ріхтар, крайник. Цей процес відбувався інтенсивно.

Так, згідно з першою люстрацією королівщин на Сяноччині було переведено 46 сіл, в яких такі назви сільського керівництва: 7 війтів, 2 ландвійти (в селі Новосілки ланд-війтом був Іван Пахур), 3 князі, а в селах Чистогород та Смільник відмічений князь або солтис. І тільки в селі Вільхівка "тивун був володарем села". Однак тут необхідно відзначити, що ревізори не тільки не подавали назву сільського керівництва, але часто по-різному його коментували. Так, наприклад, у селі Щавне, яке було засноване на волоському праві, "солтис має шостий гріш", а князь має корчму. Або село Куляшне. Всі селяни мають українські імена, громада платить повинності аналогічно селам волоського права, а керівник села — солтис.

У XVII ст. не лише серед селян-кріпаків, але й серед солтисів Пряшівщини відчувається сильна майнова диференціація. Наприклад, у Маковицькому домені в 1618 р. на 93 солтиських дворищах жило 226 солтисів. З них 42 — півсесійних, 45 — чверть-сесійних, 9— третьсесійних тощо. Були навіть солтиси, що мали по 1/6 сесії. Не дивно, що збіднілі солтиси часто очолювали селянські бунти й повстання або подавалися в опришки.

Коли в цей період в інших регіонах Карпат набагато більше зустрічались старі назви сільського управління, то, згідно з цією люстрацією було 34 тивуни та отамани. З цього видно, що на Лемківщині посилено проводилось ополячування. Однак, незважаючи на зміни назв сільської адміністрації, сільські громади в своїй повсякденній діяльності керувались законами "Правди Руської" та звичаєвими нормами українського народу. Таким чином, назва сільської адміністрації не була адекватною праву, на якому було засноване або на яке було переведене село.

У шляхетських та церковних маєтках, та навіть у тих королівських володіннях, які передавались у довготермінову оренду, адміністративне управління в королівщинах відрізнялось. В гірських та підгірських регіонах групи сіл були об'єднані в країни. На чолі кожної країни стояв крайник (до речі, слово слов'янського походження). Крайник мав обов'язки, подібні до обов'язків волоських воєвод. На початку XVI ст. ще відмічено Сяноцьку та Боську волості, де був крайник.

На Сяноччині волоські села, які були розміщені групами в королівських та в приватних селах, були організовані в країни. Так, у Сяноцькій королівщині волоські села творили одну країну, якою керував крайник з села Щавного. В приватних маєтках Кміти були дві країни — Собеська і Ольшанська. Згідно з даними Яблоновського, окремою країною були й села Вільхівці, Дурехово й інші, в яких бачать князів, посаджених на волоському праві.

У документах з першої половини XVII ст. згадується шість потоків (сіл, розміщених вздовж рік), де проводились зборові суди. В кожному потоці було від двох до п'яти сіл. Цілком правдоподібно, що вони теж творили окремі країни.

Крайники призначались на один рік, але фактично ця влада зберігалась за ними упродовж усього життя. Після їх призначення вони складали присягу, що будуть сумлінно все виконувати, справедливо судити справи, дозволяти сторонам апеляцію до замку, не мстити, не займатись зловживаннями, не бути упередженими, не давати скидки багатим, не пригноблювати бідних, буде виконувати замкові розпорядження та універсали.

Сільську адміністрацію, тобто князів, війтів, солтисів, рихтарів, присяжників обирала громада, гміна на загальних зборах. Громада обирала трьох кандидатів, одного з них власник чи орендар затверджував війтом. Після їх обрання вони були повинні скласти присягу, що будуть твердо, сумлінно, рішуче та справедливо виконувати свої обов'язки. Завданням війта було доносити усі розпорядження до селян, дбати про порядок у селі, вирішувати конфлікти між громадянами та навіть подружжям. Аналогічна ситуація спостерігалась і в королівських селах, які були в оренді.

Символом влади війта-рихтаря була громадська скринька (каса) для документів, та булава, так звана "косиба". Це палиця незвичної форми, яка разом з його наказом або повідомленням передавалась з хати в хату аж поки знову не поверталася до нього. До скасування кріпацтва в 1848 р. теж казальний "дереш".
Якщо війт-рихтар добре виконував свою функцію, то громада обирала його на повторний рік.

Крім князів-війтів іншою важливою ланкою в адміністрації села були присяжні. їх кількість не була однаковою, вона коливалась від трьох до шести чоловік, залежно від кількості населення. Обов'язки присяжних були фіскального порядку. Вони оцінювали різні шкоди, збирали повинності і у приватних маєтках були членами війтівських судів. Присяжних обирала громада. Так, наприклад, громада села Вислічок, виходячи з учтивого права, обрала присяжних. Тут же їм була дана програма їх діяльності, де було зазначено, що вони, як війти, обрані за Божим законом та за справделивістю.

Ще одна категорія виборного сільського адміністративного управління — десятники у селі Вороблику (згадується про десятника Івана). "Десятники в гірських селах були звільнені від повинностей з тієї причини, що вони від різних людей збирали повинності.

Десятники — це залишки княжої військової організації, яка збереглась ще з часів Галицької Русі й з часом набрала адміністративного характеру. Вони повинні були збирати свою десятку "на ґвалт".

У тогочасне громадське управління входили і сторожі (вартові), на яких покладався обов'язок оберігати спокій громади, стежити за тим, щоб не було крадіжок, попереджати про збройні напади, піднімати населення по тривозі у випадках пожежі або повені.

Функції сторожів по черзі виконувало все доросле населення села. Вони ж виконували функції і розсильних. Повідомлення з замку передавалось до найближчого села, яке, в свою чергу, передавало наступному і т.д.

Не можна було в селі приймати чужої людини, не повідомивши про неї громадський уряд. Так, у селі Крампна був покараний 40 коронами війт, який не виконував розпорядження від 1857 р. і не записував осіб, які прибували до громади.

Як у приватних, так і в державних селах громада мала своє майно (ліси, землі, пасовиська) та свої прибутки. Вона була власником доходів з сільськогосподарських угідь, лісів. Але влада громади не розповсюджувалась на селянську землю, хоча їй надавались права екстренного переділу в екстремальних умовах.

Майже кожна лемківська громада мала в своєму розпорядженні громадські ліси, пасовиська, луки, поля, з яких вона черпала прибуток. Так, у Сяноцькому повіті лісами володіли 93 громади, але в неоднаковій кількості: 27 громади мали до 30 гектарів лісу, а 66 мали більше. Всього громади володіли 7313 га лісу та 1222 га громадської землі, однак відсутні дані про наявність пасовиськ та лук. Не було села, де б не було громадського пасовиська. Так лише одне село Гломча отримало 200 зл. прибутків від громадського пасовиська. Після скасування кріпацтва 1848 р. громада ставала власником т. зв. "урбаріальних" угідь.
Громада мала право навіть безплатно виділяти ліс біднішим прошаркам населення на будівництво. Громадський ліс по обох боках Карпат використовувався для будівництва громадських споруд: шкіл, читалень, приміщень громадського управління, церков тощо. Крім того, громада продавала ліс, а гроші використовувала на громадські витрати. Так, у селі Бартно Горлицького повіту в 1906 р. було звільнено війта за те, що він не проводив рахунків з продажу дерева. А село Вільхова у 1902 р. отримало від продажу дерева тільки на опалення 800 корон, а від продажу листя селянами — 50 корон, яке використовувалось для опалення на зиму хати та для підстелювання худобі. Цілком правдоподібно, що листя селянам продавали й інші громади.

Громади, які мали ліси, видавали право на полювання мисливцям за гроші. Так, громада села Гломче за право на полювання мала одного року 200 корон прибутку. На Пряшівщині ліцензії на полювання сільські громади продавали терміном до 40 років. В с. Курів за ліцензії на полювання громада в 1930 р. побудувала залізобетонний міст нижче села. Село Корчин у 1737 р. за надання права на полювання отримало 42 зл.47, а село Цергова — 30 зл. доходів.
Ті лемківські села, які були розміщені над річками, не лише відповідали за очистку русел рік, але мали право на ловлю риби. Громада використовувала це право за відповідну суму грошей, маючи з цього деякі прибутки. Так, громада села Вільхова отримала в 1702 р. за дозволи ловити рибу 200 корон, то вже в 1730 р. громада села Зергова 10 зл. Але слід врахувати, що оплата за право ловити рибу була різною в окремих громадах, залежно від наявності риби у відповідному потоці.

В урбарі Маковицького панства за 1618-1619 pp. згадуються спеціальні рибні ставки в Регетові, Смольному, Андрійковій та інших селах. У Свиднику, Строчині та Грабовці наводяться імена селян, для яких рибальство було основним заняттям.

Як твердить Яблонський, оцінюючи записки XVI ст. з Лемківщини, "ці матеріали нагадують правові інститути сусідньої Малопольщі під оглядом суспільних відносин та життя шляхти.

Більшість громад Лемківщини, які перебували під Австрійською монархією, отримували прибутки і від напоїв, які вироблялись на території громади (як відомо, на той час була велика кількість горілчаних заводів). Так, згідно зі шкалою оплати податку у 1910 р. (вона змінювалась в тих громадах, у яких вироблялись спиртні та неспиртні напої: пиво, горілка, мед тощо) платили громаді за один гекталітр пива: 3 корони 40 гр., меду — 6 корон, чистого спирту — 11 корон, солодких напоїв (лікерів)— 11 корон. Відповідальність за перемитництво напоїв покладалася на громаду, яка була зобов'язана виставляти громадських сторожів.
Громада несла відповідальність за збереження громадської та селянської власності на землю, ліси та пасовиська. Тому одним з її відповідальних завдань було визначення та розмежування земельних угідь та лісових масивів.

Визначення меж згідно із давньоруськими звичаєвими традиціями покладалось на найстаріших мешканців громади. До війтівського уряду в Ячмир прийшли в 1647 р. люди зі скаргою, що колись вздовж городів була дорога, по якій можна було проїхати, а зараз цю дорогу громадянин Гавлик включив в своє поле. Суд прийняв рішення підібрати найстарших людей і разом з війтівськими суддями вийти на поле і підтвердити, де проходила дорога.

Ще один приклад, як відбувалось виділення меж між селами Костарівці та Стрихівин у 1750 році. Це розмежування проходило за давньоруськими традиціями: була створена комісія, куди ввійшли найстарші люди села та присяжні. Ті, визначаючи межу між селами, насипали 11 кіпців, далі межа йшла на полуднє на пасовисько і, переходячи через дорогу, яка йде з Косторівець до Заболотців, при панському-костарівському полі був висипаний 12-йкіпець
для визначення меж між селами і Гумнисько, Грабівницею та Тирявою вийшли на поле найстарші люди, які мали більше як 100 років, і під присягою доповіли, що вони будуть чесно вказувати межу.

Громада як повноправна інституція мала свої витрати, які покривала з двох джерел — з власного майна і з грошових сум, які складали селяни. Війти і присяжні мали ключі від громадських кас (скриньок) і щороку були зобов'язані складати звіти. Після вибору нового війта попередній війт при свідках передавав громадську касу.

Громада колективно відповідала за сплату всіх державних повинностей, які залежали від кількості земель, пасовиськ, лісів, наявності худоби тощо. В свою чергу громада розподіляла оплату між окремими господарствами залежно від земельного наділу, навіть там, де основні данини давались з лану чи з дворища. Так само громада колективно сплачувала додаткові оплати — "почту", "стацію" і т.п.

На Лемківщині збереглись податки, які сягають часів "Правди Руської", та навіть сама термінологія цих податків.
Так, згідно з люстраціями Сяноцької землі від 1565-1566 pp., була така повинність, як "подимне", яку платили від села так званого "волоського" права. Перестали його платити у 1665 році, про що було відмічено в люстрації.

Подимного з шляхетських, а також королівських сіл Сяноцькогої землі отримано 100 флоринів, податок останнім часом відмінений.
Ще одна древня українська повинність, яку платили лемківські села,— "поголовне". За розпорядженням села Одрехова за 1650 р. треба було платити поголовне по два гроші від лану. А села Дзюрдзів, Присліп, Жерденко та ін. ще в 1764 р. платили поголовного по 18 гр. Всього в грудні отримано 111 зл.
Як твердить польський дослідник Ст. Со-ханевич, важливою громадською повинністю були "почта" або "вечеря". Це старий руський звичай. Члени громади добровільно приходили до князя або пана з подарунками. Пан їх пригощав горілкою або пивом. "Почту" складали мешканці сіл раз у рік, а вечерю, або колядю, збирала громада на Різдво чи на Великдень62. Ця традиція збереглась майже до XIX ст.

Толока спочатку була добровільною допомогою селян верхівці села в зборі врожаю і т.п., а пізніше вона перетворилась на панщину. Як твердить Ст. Соханевич, не тільки назва, але й сама інституція є руського походження.

Крім сплати податків та різних повинностей, таких як овеча двадцятка та свиняча десятка, майже всі лемківські села були зобов'язані поставляти деревину. Так, село Гочів мало доставити до кросненської лісопилки ЗО тратв дерева, Кросненко — 18, зі села Суровиця кожен господар мав сплатити по 1 тратві. Звичайно, ці повинності громада виконувала спільно, адже одна людина не в стані зв'язати та сплавити тратву.

У Гуменському панстві на Пряшівщині в XVII ст. 19 лемківських сіл (Чертіжне, Габура, Борів, Нягів, Палота, Калинів, Видрань, Межилабірці, Руський Потік та ін.) зобов'язані були постачати панський двір ґонтами — кожна сім'я по 500 штук. Громада Ольгинкова замість ґонтів давала дерев'яні тарілки.
Громада несла відповідальність за кожного члена та за всі вчинки, скоєні на її території. Тут побутувала древня руська традиція ведення сліду. Коли в громаді вчинено крадіжку, вбивство тощо, громада повинна була йти по сліду до території іншого села, а там вела слід та громада іншого села. В тому випадку відповідальність громади за вчинений злочин на її території знімалась. За відмову вести слід громада несла відповідальність і зобов'язана була повернути збитки потерпілому.
 
На громаду покладались обов'язки охорони врожаю від диких звірів. За переданням архівних матеріалів, через відсутність належної охорони полів та інші зловживання війт села Біла Вода був знятий з посади.

Громада стояла на сторожі моральних норм всіх земель громади, адже порушення їх суворо каралось (ця справа розглядалась на зборовому суді).
Громада сама вирішувала долю тих, хто систематично порушував правила громадського співжиття, виганяючи їх з громади. С.Римирчикова з села Климків ходила вночі по полях і крала збіжжя. Після крадіжки конопель були сліди. Громада винесла таке рішення: у зв'язку з тим, що вона не признається і тим самим не думає позбутися своїх негідних вчинків і що від неї в селі не було спокою, вирішили С.Римарчикову "висвятити і з села вигнати". Такі випадки не поодинокі. Якийсь селянин зі с. Гломча погрожував, що підпалить місто Тиряву. Міський суд наказав посадити його в тюрму і хату його спалити. І тільки порука всієї громади, яка під карою 60 гривен зобов'язалася доставити його або його родину, коли він підпалить, призвела до того, що він був звільнений з тюрми.
Громада намагалась і робила все для того, щоб не допустити окремих непорозумінь, сварок як у селі, так і між окремими людьми. Одним з таких зводів було примирення, яке проводилось у громадських установах.

Громадська управа села Діброва викликала Івана Ланя, Андрія та Данила Гепасів, які постійно ворогували, одні других звинувачували в крадіжках тощо. Вислухавши обидві сторони, було винесено таку пропозицію, щоб вони помирились, припинили всі ці безпідставні дії, і котра з сторін не буде виконувати цього примирення і розпочне сварку, отримає 25 ударів палкою. Цю угоду підписали обидві сторони. Крайник Михайло, війт та присяжні
Були випадки, коли ворогуючі сусіди на виклик громади самі приходили і при свідках мирились.

Громада брала на захист тих людей, які з різних причин були обвинувачені. А для того, щоб мати довіру громади, яка брала на поруки, необхідно було вести себе гідно, сповідуючи закони громадського співжиття. Порука — це норма українського звичаєвого права.

Громада стежила і карала тих, хто порушував релігійні свята.
15 чоловік з села Одрехова в неділю громадило збіжжя. їм напоминали, але вони не слухали і були покарані по фунту воску до церкви і в наступну неділю під час всієї відправи всередині церкви на колінах стояти.

Важливим обов'язком громади була опіка над дітьми-сиротами, в яких померли батьки. Це давня громадська традиція, яка зафіксована в "Правді Руській". Якщо передчасно помирає чоловік, а вдова вдруге виходить заміж, то дітей передають під опіку найближчому родичеві з боку чоловіка до їх повноліття. У випадку, коли вітчим приймає дітей з майном, то він відповідає за їх опіку перед людьми. Прибуток від майна залишається опікунові, який виховує дітей.
І тільки в кінці XVIII ст. австрійська адміністрація ввела так звані опікунські суди. Однак всі турботи по вихованню, контроль за опікунством покладались і далі на громаду. Найдавніший документ про опікунство відомий з 1593 р. з села Одрехова: "Перед паном Грицаком Осадцем Одрехівським і перед повним правом стоячи, Гриць Моршем заплатив борг небіжчика Михайла, свого брата, під тринадцять злотих польською монетою із своїх власних грошей. Гриць є опікун сиріт небіжчика Михайла, свого брата. Коли діти виростуть і будуть на своїй батьківщині, повинні гроші повернути своєму опікунові, який заплатив борг батька Івану Пирському. Після цього цей Гриць віддасть частину батьківщини в цілості".
 
Навіть у випадку, коли померли батьки і залишились сироти, які уже могли вести господарство, вони теж при свідках підписували документи про опікунство.
На відповідальності громади були люди, які на інвалідності або по старості, не маючи близьких рідних, не могли собі заробити на прожиття. Громада була зобов'язана допомагати таким людям. Ця народна громадська традиція у XVIII ст. увійшла в місцеве законодавство.

В інструкції для громадських війтів з 1856 р. рекомендувалось: людям, які не можуть працювати і не мають родичів, виділити будинок, а громада має їх забезпечувати.

Майже усі лемківські громади, продовжуючи старі народні традиції, допомагали бідним. В сільських бюджетах планувалась така допомога. Наприклад, громада села Вільхівки в 1902 р. виділила 50 корон для лікування бідних, крім того, було виділено ще 100 корон для організації лікарні. Громадські прибутки від облігацій передавались у фонд для допомоги бідним, крім того, грошові прибутки від покараних теж передавались для допомоги бідним. Так, у селі Костарівці був покараний 40 коронами їв. Грицько, які були передані для бідних.

На території Карпат та на Прикарпатті упродовж цілого середньовіччя проходили епідемії чуми, холери, які забирали життя сотням людей. І боротьба з цими інфекційними хворобами повністю лягала на плечі громади.

У 1651-1653 pp. великого розмаху набула епідемія чуми. Найбільше потерпіло Коросно, де за один рік померло 1100 чоловік. Упродовж XVI-XVII ст. вона з'являлася спорадично, і тільки в XVII ст. чума на Прикарпатті лютувала 14 разів. А вже в 30-х роках XIX ст. на зміну чумі приходить холера. У 1847 р. від холери найбільше потерпів Сяноцький округ, де коефіцієнт смертності був найбільшим в Галичині і становив 104,7 на 1000 чоловік населення
Тих, хто захворів, ізольовували від здорових, з метою охоронити село. На околиці села були спеціально побудовані приміщення для хворих, приречених на смерть. Була виставлена охорона, яка не допускала рідні до хворих, тільки тих, хто їх годував. Померлих ховали тільки вночі. Було заборонено під карою продавати речі померлих. Так само заборонялось чужим людям входити в село тощо. В домі, де раптово помирали, їх ховали на подвір'ї, а з часом перезахоронювали.

В Угорщині найбільша епідемія холери відбулась у 1831 p., коли захворіло 531 000, а померло 236 000 чол. Епідемія найбільше лютувала в лемківських селах. Громади боролись з нею, головним чином, магічними засобами: оборювали село плугом, запряженим голими дівчатами, заклинали, закопували в могилу останньої жертви епідемії нігті та волосся з кожного члена громади. Раціональні способи профілактики та лікування сприймали як намагання панів отруїти селян, що викликало масове "холерове повстання".

Громада відповідала і за якість продуктів, які продавались у селах. У скарзі на війта П.Васька було вказано, що в громадській книзі появився запис про рішення, що громадська рада дозволяла продавати чай крамарю Шинделю, однак, фактично, таке рішення не вирішувалось на сільській раді.
Основним центром тогочасного спілкування селян громади та їх відпочинку була корчма, де в неділю після церковної відправи приходили дорослі та молодь і там проводили дозвілля: організовували музику та танці. В корчмах заключались різні угоди між селянами. Майже до другої половини XIX ст. тут засідала і сільська адміністрація.

Велику роль у тогочасному сільському житті відігравали й ярмарки. Усі міста, містечка та навіть окремі села мали право на проведення ярмарків по декілька разів на рік, що проходили в середньому від кількох днів до кількох тижнів. Ярмарки протягом всього середньовіччя проводились переважно в дні релігійних свят, що давало можливість брати участь значній кількості людей. На ярмарках в дещо зміненій формі продовжувались гуляння. Вони мали не тільки регіональний, але й міжнародний характер. І тільки в кінці XVIII ст. почали забороняти проводити на ярмарках забави та танці. Ярмарки завжди були багатолюдними, на них приходила значна кількість людей.

В обов'язок громади належало стежити за тим, щоб не порушувались церковні свята, щоб люди в своїх діях не ображали віри і пана Бога.
Вперше на шлях боротьби за збереження моральності виступили церковні братства. Це були дуже вагомі масові організації. Так, церковне братство церкви св. Марії в Саноку подало в суд М.Лукашевича, який на цвинтарі вів себе аморально, матюкався та ображав їхнього братчика.

У документах 1777 р. є замітка, що церковне братство в Гломчі організувало похорони свого братчика, сина вдови художника Лімницького.
Церковні братства мали вплив і на підбір священиків. Так, у 1760 р. голова братства Св. Духа в місті Саноку запропонував на священика церкви в Саноку М.Юрківського.

Особливо широку масштабну діяльність розпочали церковні братства в XIX ст. Вони, крім основної діяльності збереження християнської моралі, одночасно докладали багато зусиль і для пробудження національного відродження, сприяли розповсюдженню освіти та допомагали біднішим прошаркам населення. Братства допомагали біднішій молоді здобувати освіту. З цією метою організовувались бурси, які утримувались при допомозі добровільних зборів членів братств з надією, що через ту доброчинність буде виховане покоління відданих борців за права народу.

Церковні братства були ініціаторами створення організацій тверезості в боротьбі проти п’янства, які пізніше оформились в окрему громадську організацію "Відродження". Про результати цієї антиалкогольної діяльності церковних братств свідчать спогади священика Ю.Гладиковича за 1846 рік.
Усі забави відбувались без спиртних напоїв, тому що тоді існував загальний обов'язок тверезості.

Ще в другій половині XVII ст. в документах зустрічаються матеріали про наявність у селах громадських кас. Коли зародились каси, невідомо, однак найбільш правдоподібно, що це збігається з початком створення громад, коли громада стала отримувати прибутки з продажу лісу, земель тощо. Громада колективно сплачувала і грошові повинності, а зібрані з селян гроші необхідно було теж десь тримати, і для цього прислужились каси.

А після революції 1848 р. та перемоги над реакцією в 1867 р. згідно зі законом австрійської монархії усі громади зобов'язані були організовувати громадські каси. З цього часу каси були створені в усіх громадах, які мали право ними розпоряджатись і які мали досить солідний оборотний капітал.
На Лемківщині до власності громади належали шпихліри (коли), для зберігання зерна, як для здачі в рахунок громадських повинностей, так і для забезпечення населення на випадок неврожайного року, стихійних лих. Так, у 1668 р. на Лемківщині багато людей потерпіло від повені. У1784 р. австрійський цісар Йосиф II своїм рішенням дозволив громадам будувати по селах громадські шпихліри. Неврожай і голод спостерігались у 1831-1832 pp., але найбільший — у 1845-1856 pp. Запаси збіжжя у громадській коморі врятували людей від голодної смерті.

І.Франко, досліджуючи питання організації шпихлірів у Галичині, дає аналіз різним бюрократичним протидіям тодішнього адміністративного апарату та феодалів.
Другий період будівництва шпихлірів розпочався після 1861-1865 pp., тобто із встановленням більш демократичного громадського законодавства, згідно з яким громада самостійно, без будь-якої адміністративної опіки будувала шпихліри й розпоряджалась їх фондом.

І вже на кінець XIX ст. в Галичині було 679 шпихлірів (тут необхідно врахувати, що тоді в сільську громаду входило по декілька сіл). Збереглись вони і до початку XX століття.

Так у 1932 р. в селах Суровиця і Поляни ці споруди ще збереглись.
Після захоплення Галичини Австрією у 1772 р. австрійський уряд замінив стару адміністративну систему польської держави, провів новий адміністративний розподіл, але, головне, що була скасована кріпосна залежність селян від феодалів, селянам надано ряд елементарних громадських прав, ліквідовано господарську анархію.

Після революції 1848 p., яка покінчила з панщиною і створила передумови для конституційного життя, було опрацьовано проект закону про вибори сільського управління. Однак реакція 50-х років протидіяла введенню цього закону, і тільки в 1867 р. прийнято нову конституцію, введено нову виборчу систему для місцевих органів самоуправління.

У положенні про вибори до місцевих органів самоврядування право вибору в сільське управління мав кожен член громади, хто платив щонайменше шосту частину цілої суми безпосередніх податків, або хто був до оплати прописаний до громади, також власники великих маєтків на території громади тощо. Однак найголовнішою умовою для права бути членом громадської ради — це наявність австрійського громадянства. До сільської громадської ради навіть без вибору входили поміщики, уся заможна частина населення.

Проводилась політика об'єднання менших сільських громад в одну об'єднану громаду. Це обґрунтовувалось тим, що малі
громади не могли самі утримувати громадський уряд. Так, наприклад, до Риманова були включені села Лази, Березів до Загір'я. Передмістя Динова включені до міста Динова тощо.

Склад громадської ради залежав від кількості громадян, які мали право голосування. При наявності 50 виборців обирали радника громади. Громада, яка мала від 51 до 200 виборців, обирала 12, від 201 до 400 — 18 радних тощо.

Громадська рада обирала з-поміж себе громадське керівництво — війта і щонайменше двох радних, присяжних (асесорів), яке керувало громадою. Це керівництво, крім адміністративних, виконувало й судові функції — було судом першої інстанції.

На раду та керівництво громади покладалась чимала відповідальність за забезпечення правопорядку. Вони несли відповідальність за санітарний стан села, рік, водоймищ, криниць, ремонт та утримання в доброму стані шляхів сполучення, будівництво шкіл, інших службових приміщень, розпоряджались громадськими маєтностями, захищали громадські інтереси тощо.

Цілком закономірно, що в період перебування Галичини в складі Австрії, видавались окремі розпорядження та рішення для доповнення законодавств про сільські громади. Найбільше таке доповнення до діючого закону було в 1846 році.

Діяльність сільських громад перевірялась і у випадку зловживань винуватців звільняли з посад і карали. У 1908 р. в селі Бортне рішенням намісництва було знято війта М.ПІдберезного і розпущено громадську раду. Як показала перевірка, у 1906 р. продано громадського лісу на 511 ринських 40 гр. З тих грошей війт привласнив 106 ринських та 60 гр. З громадської каси позичив людям 350 корон, а проценти від цієї позички привласнив. Крім того, без рішення громади продав дерево і безоплатно дав родині, не вів рахунків з продажу дерева.

Однак громадська рада, напевно, з підтримки повітового управління, не була переобрана, і це викликало протест населення.
Жителі села Бортне в 1909 р. внесли скаргу до намісника проти громадської управи такого змісту: "На підставі розпорядження намісництва громадська рада в селі Бортному мала бути розпущена. Однак її ліквідували тільки частково. І.Децьо, який до того був громадським лісничим, робив крутійства, а зараз обраний війтом. Ми не згідні. Іван Глива був попередньо членом ради, а зараз є заступником війта і т.д. Ми вважаєм, що коли була розпущена сільська рада, то ніхто з попередньої ради не мав права входити в нову раду, що жоден з них на це не заслуговує". Намісництво задовольнило прохання.
Аналогічний випадок зловживань був і з війтом в селі Опарівці, де війт фальшував рахунки, не виконував рішень громадської ради, за що й був звільнений з роботи. Таких випадків було більше.

У документах перевірок комісіями громад виявились матеріали, які підтверджують наявність у лемківських селах громадської власності: лісів, пасовиськ, будівель тощо, а також інших джерел громадських прибутків, які вони отримували із спеціально введених австрійським урядом. Так, для продажу селянином худоби необхідно було отримати паспорт, який видавала громада. За огляд померлих, за одруження, за обстеження площі під нове будівництво і т.п. всі прибутки поступали в громадську касу. В кожній громаді був касир.

Ось як відбувалось засідання громадської ради в селі Вільхівці в 1902 p., на якому вирішувались питання бюджету громади на 1903 рік. Були присутні 20 радних, 9 — відсутні з поважних причин. Засідання мало такий порядок денний: 1. Прийняття бюджету на 1903 p.; 2. Встановлення оплати за перевірку худоби; 3. Передача в оренду громадського магазину;  4. Встановлення оплати за громадське пасовисько. Рада громади постановила: "1. За огляд худоби перед продажею і за видачу паспорта — від коня 8 крейцарів, від овець — 13 кр., свиней — 4; 2. Оплата за пасовисько: від коня 5, від корови 6, від ялівки — 2 корони. Після цього рада встановила, що прибуток громади має становити 1000, а розходи 1500 корон. На перекриття розходів збільшити на 15 % безпосередній податок. Але санкції на додаткові податки давало намісництво. Так, згідно з розпорядженням намісництва від 1911 р. дано дозвіл 33-м громадам Сяноцького староства на збір додаткових податків як на громадські потреби, так і на утримання шкіл. Наприклад, громада Пулави мала дозвіл збирати додаткові кошти: 53 відсотки на громадські потреби та 14 на школу, Репедь — 90 відсотків на громадські та 40 відсотків на школи, громада с. Черемха — 100 відсотків на громадські потреби і 48 відсотків на школи тощо.

Сільські ради ще в період феодалізму за рахунок так званих шарварків направляли дороги, будували річкові мости тощо. У 1775 р. в час австрійського панування при-ступлено до побудови мережі шосейних доріг на всій території краю. Будівництво доріг лягло на плечі сільських громад, які безплатно їх будували та ремонтували. Сільські громади в радіусі 3 миль від місця пролягання майбутньої дороги залучались до дорожніх робіт. Мешканці сіл, віддалені від дороги на одну милю, були зобов'язані працювати 5 шарваркових днів у рік, на дві милі — 4 дні на рік, на 3 милі — 3 дні в рік. Через Лемківщину проходив головний шлях, тракт, який ішов через Білу, Новий Санч, Ясло, Кросно, Санок, Самбір — Дрогобич до Стрия. Будівництво головних та місцевих шляхів сполучення велось упродовж першої половини XIX ст.

Це були важкі й непосильні відробітки. Так тільки одне село Одреховичі зобов'зане було відробити 1000 днів шарварку.
Громада села Гломчі на утримання громадських доріг в 1927 р. витратила 50 зл., а село Корчин на дорогу та будівництво мостів витратило 1003 зл.
Обов'язком громади було і водне будівництво, утримання водних споруд в належному стані. Особливо ця робота проводилась на сплавних ріках Сану та його допливів — водяних русел рік, їх очищення — все це також покладалось на плечі громад.

Згідно із звітом інспектора Саноцького повіту вимагалось, щоб люди на шарварок приходили з власними знаряддями праці. На шарварок не можна було направляти дітей до 18 років. Коли в одному році не було необхідності робити шарварків, то ця повинність відробітку переносилась на другий рік. В той час, коли у громаді не було відповідних коштів, для заготівлі та купівлі матеріалів для ремонту доріг їй дозволялось збирати спеціальні податки.
Починаючи з другої половини XIX ст., діяльність сільських рад дещо змінилась. Вони поступово, крім вирішення усіх громадських економічних питань, втягуються в політичну діяльність.

Іван Франко, оцінюючи ситуацію, яка склалася після революції 1848 р. в Галичині, писав: "Аж з кінцем бо-х років починається перебудова конституції, введення нового закону про товариство показало свій вплив і серед русинів. Повстають українсько-руські організації: з початку — освітні (Просвіта, 1868 p.), далі політичні та економічні (Народна рада в Перемишлі 1872 p.— не ввійшла вжиття, та Побратим, ремісниче товариство у Львові); народний рух повільно виходить з теоретичного розумування та ентузіазму на поле конкретної, виразно обмеженої більш-менш методичної праці".
На Лемківщині перед Першою світовою війною було 50 читалень "Просвіти""2 та значна кількість інших культурно-освітніх українських організацій, які проводили значну громадсько-політичну діяльність в національному дусі.

На Пряшівщині культурно-освітні товариства засновувались вже у другій половині XIX століття. Найвизначнішим було Общество св. Василія Великого, засноване 1864 p., та Общество ім. Духновича, засноване 1923 року. Останнє в 1934 р. мало 315 читалень, 16 народних домів та 200 аматорських драмгуртків"3. Товариство "Просвіта" у Пряшеві було засноване лише у 1932 році.

Однак консолідації українського народу, в тому числі й Лемківщини, протидіяв московський царизм, залучаючи до неї нестійких громадян і тим самим розколював громади на два табори, що негативно вплинуло на їх суспільно-політичну діяльність.

Перша світова війна принесла трагедію на Лемківщину. Це було викликано тим, що значна частина лемків-москвофілів покладала свої надії на російський царизм, і в час війни навіть невинні люди були репресовані австрійською армією, понад 2000 чол. відправлені в талергофські табори. Однією з причин послужила брошура "Современная Галиция", видана Карпато-руським освободительним комітетом, в якій перелічувались усі москвофільські організації та їх діячі. Аналогічні репресії були і на території Пряшівщини.

У зв'язку з тим, що ряд членів сільського управління за москвофільську діяльність було репресовано, значну частину було мобілізовано до війська, розпорядженням намісництва від 19.10.1914 р. на їх місце призначалось тимчасове управління. Так, тільки в Саноцькому повіті на 1915 р. було розпущено громадські управління в 21 селі, введені тимчасові управники.

Основну роль у розпуску сільських громад відіграла повітова адміністрація, яка в основному складалася з поляків. Саноцький староста в листі до намісництва
19.11.1914 р. писав: "Повідомляю, що населення є виключно москвофільським і під оглядом політичним не має жодного члена громади, гідного довір'я". Це ніщо інше як далекоглядні плани польських шовіністів, про що свідчить донесення цього ж староства до намісництва: "Після розпусків громадських рад в Дубровці Руськім, Костарівцях, Чертогу, Согорові Горішньомута Трепчі надано тимчасове керівництво уповноваженому для цих громад Леону Радецькому. А оскільки він свої обов'язки виконував незадовільно, звільнений з цієі посади. В Дубровці Руській, Косторівцях призначено Станіслава Грабовського, В Чертежі — Роберта Прагловського, і Трепчі — Мечислава Стрілецького за оплатню! 40-50 корон на місяць". І як можна зараз пояснити безглузде, абсурдне і провокаційне твердження сьогоднішніх русинів, що з початку війни австрійські тюрми були всі переповнені лемками і що в цьому винні представники національних організацій. Жандарми використовували списки руських людей, яких поставляли їм українські агенти і провокатори і масово депортували їх до тюрем. До речі, в архівних документах немає жодної заяви представників національних організацій та їх діячів на москвофілів.

В час Першої світової війни, в силу різних обставин — об'єктивних і суб'єктивних — громадське управління перетворилось тільки на організацію, що займалась виконанням сплати податків та відробітком повинностей. Це негативно вплинуло на національно-визвольну боротьбу лемків у 1918-1920 pp.

2 листопада 1918 р. в м. Стара Любовня було засновано Руську Народну Раду, яка першою на Закарпатті проголосила тезу про возз'єднання Закарпаття з Україною. Після розгрому українських визвольних змагань 23 січня 1919 р. делегація галицьких лемків у складі Андрія Гагатка, Олександра Волошковича із Санока та Мирослава Грабця із Лупкова відвідала командира Чехо-Словацького війська в Кошицях полковника Шебла і від імені українського населення по той бік Карпат передала йому прохання приєднати галицьку Лемківщину (територію між ріками Саном та Попрадом із залізницею Сандель-Санок) до Чехо-Словаччини. Подібні прохання чехословацькому військовому командуванню надходили і з десятків сіл Лемківщини. В них жителі скаржилися на жорстокі переслідування з боку поляків і просили чехів взяти їх під свій захист. У зв'язку з тим Пряшівська Руська Народна Рада 31 січня 1919 р. проголосила себе за єдину законну представницю лемків з обох боків Карпат, тобто північних комітатів Угорщини та південних комітатів Польщі з містами Новий Тарг, Новий Санч, Грибів, Горлиці, Ясло, Кросно та Ліско. Мирова конференція в Парижі відхилила таке прохання. Етнічна група лемків і надалі була штучно розділена між двома державами — Чехо-Словаччиною і Польщею.

Нові вибори громадського самоуправління проведено тільки в 1923 р. А до того часу діяли в громадах комісари з прибічними радами, які призначались уже старостами. Через відсутність законності це спричинилося до зубожіння громад. Цими громадськими урядовими комісарами були призначені багаті поляки, двірська служба, поміщики. Та навіть у чисто українських громадах призначались різні запроданці.

Найбільш повні дані про політичний та національний склад громадського самоуправління з 1927 р. є з Саноцького повіту, в якому на цей період було 94 громади, в тому числі 14 громад, де переважало польське населення. Незважаючи на різні протидії з боку польських властей та беззастережної підтримки москвофілів, які за твердженням поляків, підтримують з ними добрі відносини, не виступають проти держави, а борються виключно проти українських національних партій, українські національні партії зуміли на виборах досягнути певних успіхів. Так, у 14 селах Саноцького повіту в сільських самоуправліннях була значна кількість членів УНДО, у двох селах управління було УНС, у шести селах — УНДО та УНС. Крім того, члени УНДО, нарівні з представниками й інших політичних партій, були обрані у 22 селах. У Воробнику Шляхетському вісім чоловік були членами "Сельробу" та ще у чотирьох селах мали своїх представників. Національні українські партії мали вплив на 59 сіл Саноцького повіту.

Москвофіли в 15 селах мали всіх радних, у 30 громадах мали певну кількість радних. Так, наприклад, громада Посада Горка 31 чол. поляків і 13 москвофілів, Марковці —7 поляків і 5 москвофілів, Прусик — 5 поляків і 11 москвофілів.

У 1933 р. польський уряд з меншим обмеженням і до того незначних прав сільських громад вводить закон про так звані гміни (збірні громади), яким передавалось ряд громадських функцій, але майно залишалось за громадою. Звичайно гміни частково фінансувались за рахунок громадських бюджетів, а основне, що війтами гмін були переважно поляки.

Специфікою діяльності лемківських громад було те, що польський уряд найбільше переслідував представників усіх українських національних організацій. Зараз же після загарбання Лемківщини були закриті читальні "Просвіти" й інші культурно-освітні установи. Наприклад, селяни села Лось зібрали гроші для закупівлі українських букварів для дітей і ці книжки направили по пошті у "Просвіту". Коли прибули посланці за букварями на пошту, староста конфіскував букварі і наклав грошове покарання на 100 зл. або на 14 днів арешту. Однак уряд все робив, не жаліючи коштів, для підтримки москвофільського напрямку.
Але, незважаючи на всі ці заборони, громадська діяльність набирала щораз більших розмірів, про що говориться у донесенні в Міністерство внутрішніх справ у 30-х роках: "Коли порівняти настрій перед кількома місяцями і зараз, то необхідно констатувати зріст націоналізму. Збори віча з нагоди літніх робіт влаштовувались у неділі і свята до церковної або після церковної відправи. З ціллю організації більшої кількості людей організовують вистави, забави, спортивні ігри (село Плати). На організовані збори збирається 2-3 тисячі людей, в яких приймають участь посли. Влаштовують вшанування пам'яті полеглих. Приймають рішення бойкоту польських шкіл".

У кореспонденції з Лемківщини в 1937 р. писалось: "Національна свідомість лемків в останніх роках зросла дуже скоро тільки тому, що тут чинять перешкоди в організації читалень "Просвіти", "Рідної школи" і інших українських товариств, а натомість силоміць заставляють лемків організовувати читальні Качковського, їх москвофільські організації.