Якщо молоді люди при своїх щоденних заняттях, особливо при отарах та при сінокосах позбавлені сприятливої нагоди для інтимних стосунків, то танцювальні розваги і влаштовані з різних нагод товариські ігри, як і зустрічі в прядильних зібраннях надають ширші можливості для цього.

Танцюють на весіллях, хрестинах, храмах і на клаці, або толоці, тобто спільному надаванні допомоги, яку сільські мешканці виконують один для одного безплатно. Гуцульський танець гуцулка має вигляд хороводу, який утворюють чоловіки та жінки, хлопці та дівчата. Всі тримаються за руки або пліч-о-пліч і утворюють коло. Паралельно першому хороводу можна утворити ще й другий і третій. Танцюристи і танцюристки співають одноманітні імпровізовані танцювальні пісні, плавно кружляють під звуки музики то вліво, то вправо, спочатку повільно, потім дедалі швидше. Далі йдуть різні швидкі оберти і шалені стрибки у повітрі, причому ще й тут і там високо підкидають малі сокирки, що їх гуцули звично використовують замість ціпків, і знову ловлять їх. Задихані й спітнілі, танцюристи опускаються, нарешті, на свої місця. Танцюють у корчмах або приватних хатах, в останньому випадку — за гарної погоди — й на подвір'ї; рідше танцюють далеко від хат, на вільному повітрі. Музику забезпечують місцеві гуцули або й цигани, музика яких цінується особливо. Звичні інструменти — скрипка і флояра. Останній інструмент — це дерев'яна трубка завдовжки 1/2-3/4 метра, яка на верхньому кінці гостро затесана; коли дути у загострений кінець флояри, створюється вібруючий звук. На нижньому кінці цей інструмент відкритий; він має шість дотикальних дірок.

Про винахід флояри розповідають таке. Якийсь чоловік був засуджений на смерть. Йому, мовляв, пообіцяли помилування, якщо б він знайшов деревину, яка могла б говорити. Після невтомних роздумів йому впало, нарешті, на гадку, продірявити шматок дерева і видобути з нього звуки. Він почав грати, зворушив суддів і був помилуваний.

Від флояри слід відрізняти теленку, яка є звичайною трубкою з вербової кори і не має дотикальних дірок. Далі — сопіука, верхній кінець якої, на відміну від обох раніше згаданих інструментів, має звичайний чіп і забезпечена дірками. У неї є п'ять дотикальних отворів. Відомі також варган (дримба) і волинка (дутка) . І нарешті треба назвати трембіту. Це приблизно триметрова довга й вузька лійка, виготовлена з тонких ялинових дощечок і обгорнута вузькими пасмами лика, в новіший час виготовляється також із бляхи. Цей інструмент використовується здебільшого на похоронах і на гірських пасовищах.

За цієї нагоди варто, нарешті, згадати, що свист вважається непристойним. У лісі не можна свистіти, бо в сім'ї свистячого може трапитися смертний випадок або якесь інше лихо. Дівчата не сміють свистіти, бо цим вони знівечили б свою кращу долю. За допомогою свистіння опівночі викликають на роздоріжжях чорта.

Яка манера співу, такими є і способи гри гуцулів — однотонні звуки повторюються безупинно. Приємно зворушує тільки урочисте звучання трембіти, особливо здалеку.

Товариські ігри влаштовуються у Великодню неділю, відтак також при вартуванні над небіжчиком, на весіллях і хрестинах, їх число досить значне. У великодні свята хлопці розважаються грою, яку вони називають «гамбас». Вона полягає в тому, що хлопці вишиковуються у довгий ланцюг, кожний член якого має завдання, незважаючи на найшвидші рухи, не виступити з ряду. Ватажок з легким ціпком або скрученою хустиною біжить швидко то вправо, то вліво так, що майже неможливо слідувати за ним, не покидаючи ряду. Того, хто виступив з нього, ватажок намагається вдарити; якщо йому це вдається, весь стрій розпускається, щоб за поданим знаком знову приступити до гри.

Зате дівчата грають на Великдень, звичайно, у «качечку». При Цьому всі дорослі дівчата утворюють широке коло, тримаючись за горизонтально розставлені руки. Якщо коло надто вузьке, то вони беруть на допомогу ще й ціпки, з якими дівчата й жінки часто ходять у гори. Дві дівчини вступають у середину кола і одна з них намагається зловити другу. «Де моя качечка?» — гукає та, завданням якої є переслідувати й ловити. На те хор відповідає: «На ставі», й тепер починається бігання та ловлення всередині кола і поза ним, поки переслідувана не схоплена. Гра триває так довго, поки всі дівчата не візьмуть участі у біганні та ловленні.

При вартуванні над покійником полюбляють гру, що називається «лопатка». Дранкою або малою дерев'яною лопаткою по черзі вдаряють одного з граючих, у якого зав'язані очі; його ж завдання — вгадати, хто вдарив. Якщо йому це вдається, то на його місце стає той, хто щойно вдарив.

Четвертою є гра «огарчик». Запалюється огарок свічки або тріска і передається з руку руки. У кого вона згасне, той мусить цілувати всіх інших підряд. Якщо котрась із дівчат не хоче підкоритися цьому, то вона мусить поцілувати закопчену тріску. Гра «вугіль» полягає у тому, що підвішують за допомогою голки і нитки розжарену вуглину до кімнатної стелі; гравці стають потім довкола і обдмухують вуглину один проти одного. Хто необережний при цьому дмуханні, обпалює собі губи, а до того ще його й висміюють. Крім цих, звичними є ще й деякі інші ігри, між ними також «жмурка» і «грушка». Треба ще згадати королівську гру (короля грати). Гравці кидають три дерев'яні палички, позначені на одному кінці. Кому вдається кинути всі три палички так, щоб вони впали позначкою в один бік, той стає королем на той час, поки інший не зробить те саме.

На прядильних кімнатних зібраннях (вечерниці), що відбувалися здебільшого в хатах заможніших господарів, жінки прядуть, а чоловіки час від часу намотують нитки. При цьому розповідають казки й легенди, співають пісні, загадують і розгадують загадки.

Справжнє почуттєве життя мало виражене серед гуцульської молоді. Цьому відповідає і та обставина, що тужливі любовні пісні, яких є дуже багато серед русинів рівнини, тут досить рідко трапляються. Але про любовні чари гуцульська дівчина думає так само, як і її родичка з передгір'я. Так вона, наприклад, розшукує ялицю й бук, гілки яких переплетені між собою; прагнуча любові збирає з них листя, варить його і дає своєму вибраному випити той відвар.

Коли він п'є, дівчина думає або стиха бурмоче: «Так, як ці два дерева чужі собі, а проте з'єднуються, так само хай би це й між нами сталося». Інший засіб, якого вживають дівчата й жінки, полягає в носінні ртуті на грудях; це мав би бути чудовий засіб забезпечитися палкішою взаємністю в коханні. Таку ж мету досягають тим, що подають коханому напитися молока, в якому було зварене зілля любистку, або люби мене (Levisticum offic). У любовних справах відвідують також чаклунок. З цією метою дівчина приносить будь-яку річ, яку вона взяла у чоловіка, а чаклунка ллє над нею воду в миску, а потім ножем робить знак хреста над водою. Тоді вкидається туди чаруюче зілля і після тривалого таємничого дійства дівчина мусить, врешті, омитися тією водою. Далі дівчата мають звичку качатися гольцем по траві вранці надень Івана Купала, щоб стати жаданими. Інші висівають голими насіння льону і закопують там свою сорочку; поки насіння зійде, дівчина заручиться. Треба ще відзначити нарешті, що, як і в інших місцях, так і в гуцулів, дівчата намагаються вислідити різними способами свою майбутню любовну долю у вечір святого Андрія. Широко розповсюдженим для цієї мети є рахування кілочків. Дівчина відраховує на паркані дев'ять кілків підряд і з вигляду останнього робить висновок про якості майбутнього чоловіка. Також ходять дівчата під вікно першої-ліпшої хати і прислухаються, чи почують вони там насамперед слова «так» чи «ні». У першому випадку вони вийдуть заміж у наступному році, у другому — це відпадає.

Про красу гуцульських дівчат і жінок розповідають багато, але надаремне. Гарних дівчат можна побачити досить рідко, а ще рідше гарних жінок; надто раннє одруження і розпусне життя дуже швидко їх старять. Гуцульська красуня, свідома з цієї сбоєї властивості, одягається красивіше й чистіше і проявляє у бесіді й поводженні особливу кокетливість, можливо, навіть грацію. Ці прикмети зберігає кожна, навіть коли її цвітіння вже минулося. Якщо хтось занадто вихваляє гуцулку, то вона зазвичай відповідає: «Була б я такою доброю, то люди б мене, напевно, з'їли».

Молодого парубка звуть хлопец, хлопчіши або хлопчіщи; дівчину — діучинещи. У віці, придатному для одруження, що настає у дівчат приблизно в шістнадцять, у хлопців після вислуженої військової служби на двадцять четвертому році життя, хлопець називається паробок, леґін, а в районах, що межують з румунами, такожфлакеу або флекеу, а дівчина — діука, або, точніше, діука у боутицях за властивою відданиці прикрасою у волоссі.20

Проте йдуть іноді до шлюбу й 30-35-річні хлопці, а також дівчата, яким уже по 25-30 літ. З іншого боку, виходять заміж й чотирнадцятилітні дівчата, отож на Гуцульщині взагалі можна дуже рідко бачити дорослих дівчат, зате молодих жінок повсюди у великій кількості. Майже відштовхуюче враження справляють поодинокі старечі дівчата, які ходять в убогих прикрасах на волоссі без головного убору.

Наприкінці слід ще зауважити, що оголошення повноліття до узаконеного віку в гуцулів зовсім відсутнє. Як правило, батьки не знають, скільки років їхнім дітям і коли наступає їх повноліття.