Перша легенда

Кажуть, десь далеко в Карпатах є такий дід, що керує підземними водами. Він їх тримає під землею і випускає лиш скільки треба, бо якби всі вирвалися на волю, то наробили б великої шкоди. А так ходять вони підземними льохами, дають поживу лісам, травам і навіть на високі гори просочуються.

Якось бігав там попід землею прудкий потічок, заглядаючи у кожний куточок, натрапив на вузеньку щілину в землі, визирнув на білий світ і аж очі затулив—світло так його вразило, що мало не осліп. Але згодом, коли очі звикли до сонячного світла, замилувався потічок на зелену землю і синє небо, а потім побіг до діда і став проситися нагору, на білий світ.

Дід посварив пустуна, а коли побачив, що той не жартує, став відраджувати, аби не йшов туди, бо на світі зле — взимку студено, а влітку душно, що люди будуть над ним збиткуватися. Але потічок так просився, що дід зрозумів: його вже ніяка сила не спинить.

—Як так, то йди, — сказав йому, — але про нас не забувай. Хто звідси виходить — назад не вертається, вода догори не тече. І ти будеш бігти, бігти вниз, доки не добіжиш до моря. А як добіжиш, то воно тебе прийме до себе і вже не пустить.

Потічок уже зібрався вибігати, та дід притримав його і каже:
— Зачекай. Ось, візьми собі два камінці, сховай добре. Як добіжиш до моря, покажеш йому, аби воно знало, з якого ти роду і звідки.

Потічок вхопив камінці і побіг, аж зашуміло.

Дорогою почав людям служити. Вони ставили млини, і він їх крутив, бо ж оминути їх не міг. Жінки приходили зі шматтям, і він мусив їм його полоскати. Чоловіки приходили ловити рибу, і він уже не боронив, звикся з ними.

Так він добіг аж до моря. Привітався з тими величезними хвилями, передав поклін від свого діда і став проситися, аби море прийняло його до себе.

Море зашуміло і каже:
—    Гаразд, я тебе прийму, та скажи ж, як називаєшся.
—    Не знаю.
—    Ти не знаєш, але я маю знати, кого беру до себе.
—    Дід дав мені два жовтенькі камінчики, щоб показати тобі.
—    Покажи.
Потічок — лап-лап довкола себе, а камінців нема.
—    Ви знаєте, я їх дорогою на дні стер.
—    На дні стер, то на дні стер, — відказало море. — Якщо так, то відтепер будеш називатися Дністер.

 

Друга легенда

Колись у давнину тут, де Дністер зараз плине, протікав собі маленький безіменний струмок, а вздовж нього люди жили. Були серед них мисливці, хлібороби. І мали вони свій календар. Чи то сіяти треба було, чи свята якогось чекали, то щоб не збитись з ліку, вони кожен день позначали на піску, що був на березі струмка, позначками. Що не день, то нова позначка. По тих позначках вони знали, скільки днів залишилося, наприклад, до весни...

Але одного разу струмок розлився на довколишні поля і затопив береги. Коли вранці вода спала, вийшли люди на берег, а їхніх позначок на піску нема.

—    Хтось дні стер, — бідкались люди, і самі собі відповідали:
—    Та хто?! Струмок дні стер.

З того часу і стали називати струмок, який дні стер, — Дністер.
 
Тепер це вже не струмок, а велика річка. А бере вона початок аж у самих Карпатах з-під могутнього дуба, де вода пробила одного разу дно, і б'є угору фонтаном вище того дуба.

 

Третя легенда

Дністер витікає з урочища Старе поле невеличким потічком. І що далі тече, то більшим робиться, бо в зливу вимиває собі глибоке дно. Люди після кожної зливи казали, що потік "дно стер". Від того й назвали його Дністер.