Світлини із книжки: Лемківщина - історико-етнографічне дослідження у 2-х т.
Ковальство на Лемківщині, як одне з найважливіших ремесел матеріальної культури народу, має свою багатовікову історію і давні традиції. Адже з найдавніших часів і включно аж до першої чверті XX ст. воно було важливим джерелом виробництва основних знарядь праці, інструментів, побутових та художніх виробів.

Про сировинну базу (місцеве добування залізної руди) з найдавніших часів на етнічній території Лемківщини свідчать топонімічні назви окремих населених пунктів, які збереглися до наших днів, такі як Гутка (Словаччина), Бляхівня, Рудавка (Польща) та ін.

Саме тут, на території Середньої Європи, вже в пізньолатенську епоху був застосований сиродутний горн шахтового типу із штучною подачею повітря, який "став... основою, на базі якої пізніше розвивалася чорна металургія доби феодалізму".

На Північній Лемківщині за даними гірничого референта К.Шітлера досить значні поклади руди залягали у Сяніцькій окрузі, однак статистичний опис австрійського уряду 1808-1812 pp. зафіксував лише дві невеликі рудні у с. Тісна та Рабе біля м. Лісько. На початку XI-X ст. у с. Цішні цієї ж округи працював також залізоплавильний завод шляхтича Фредри. Однак обсяг продукції цих місцевих залізоробних заводів (лите залізо в штабах, коване залізо для плугів, бляха, різноманітні цвяхи, обруч, інструменти тощо) був набагато менший від потреб краю. Тому готове залізо і вироби у великій кількості спроваджувались сюди із металургійних заводів Австрії та Угорщини.

У середньовічних (європейських) містах цехи появляються, як правило, одночасно із наданням їм (містам) права самоврядування (маґдебурзького права). За свідченнями історичних джерел, такому лемківському містечку як Санок магдебурзьке право було надане королем Вл.Казимиром ще у 1366 році. Очевидно, вже у другій половині XIV ст. тут міг існувати об'єднаний (як на ті часи) цех, куди, як правило, входили і ковалі.

 



Фото із книжки: Лемківщина - історико-етнографічне дослідження у 2-х т.
У великих містах (Львові, Кракові, Відні та ін.) вже із середини XV ст. проходить чітка диференціація ремесла і відокремлення спеціалістів металообробних ремесел в окремі цехи. У невеликих містечках у зв'язку із малочисельністю ремісників металообробники аж до кінця XIX ст. продовжують працювати об'єднаними силами із спеціалістами інших професій. У таких цехах виготовлялися найрізноманітніші металеві вироби, починаючи від необхідних у господарстві побутових речей (гачків, рогачів, клямок), сільськогоподарських знарядь праці та інструментів для інших спеціалістів (каменярів, теслів, столярів, бондарів, лісорубів, чинбарів тощо), аж до художніх металевих архітектурних елементів, таких як окуття дверей, віконних ґрат, балконних огорож, ліхтарів, флюгерів, нацерковних хрестів тощо.

Значне поширення народного (сільського) ковальства на Лемківщині спостерігається, починаючи з другої половини XIX століття. Цьому явищу сприяла, насамперед, поява на європейському ринку великої кількості порівняно дешевого заліза із великих металургійних заводів Австрії, Угорщини, Чехії і Польщі, а також скасування цехових регламентацій, внаслідок чого ремеслом могли займатися всі, незалежно від соціального стану. В містечках Галичини створюються ремісничі товариства, які за зразком середньовічних цехів мають свої статути з ухваленими правами та обов'язками, виключаючи національні обмеження. Статутом передбачалася і підготовка кадрів. Після закінчення навчання впродовж двох-трьох років у спеціаліста — члена такого товариства — учень складав іспит місцевій комісії, до якої входили керівник товариства і майстер даного промислу. Тільки після цього він уже міг відкривати власну кузню.

 

У 1888 р. польський уряд створив Крайову комісію промислових справ, яка мала займатися підвищенням рівня промисловості Галичини. Ця комісія засновує промислові школи, в яких учні навчаються ремесла під керівництвом висококваліфікованих майстрів; відкриває курси для челядників і майстрів, яким після успішного складання іспитів надається право самостійного ведення ремесла. Така колодійсько-ковальська школа була відкрита в Грибові, що на пограниччі з Лемківщиною.

Звичайно, що окупаційні уряди не особливо дбали про ріст місцевих національних кадрів у Східній Галичині, однак в умовах конституційних свобод європейських країн все-таки спостерігається хоч і повільний, але поступовий їх розвиток. Так, в органі міщанського Братства у Львові "Вісті Промислової Комісії" від 15 грудня 1913 р. невідомий оглядач, подаючи "виказ українських ремісників і промисловців у Галичині", зазначає: "Наш стан ремісничий вже не той, що перед літами, він вже много вперед поступив, бо можемо в деяких случаях доказати, що маємо так спосібних людей, котрих нам чужі завидують". Тут же серед ремісників різних професій дев'ятнадцяти українських міст і містечок він вирізняє коваля Михайла Яремка з м. Сянока та Йосипа Дячковського із м. Лісько".

Обладнання кузень було традиційним і відрізнялося лише кількістю і різноманітністю інструментів. Основним ковальським обладнанням були горн, шкіряний міх, ковадло ("ковадлина") і кувалда-гамер. Крім того, обов'язковими у кожній кузні були "гівери" для піднімання воза, великі і малі молотки — "клепачі", різноманітні кліщі (великі кліщі, якими виймали залізо із горна, називали ще "огняними"), пробійники — "пробої", зубила, плашки та мечики ("різьбованики", "лєрки", "шнайдизи") для нарізання внутрішньої і зовнішньої різьби, ковальські лещата "шрубстак". У переважній більшості цей інструментарій ковалі виготовляли самі, який передавали наступному поколінню. Різноманітні ковадла, однорогі — "англійські", дворогі — "французькі" і з прямокутною робочою площею — "німецькі", як правило, були фабричного виробництва і спроваджувалися із австрійських, угорських, чеських і німецьких заводів.

 

Горни переважно мурували із каменю (як кузні у Свиднику). В давнину, за розповідями старого коваля Івана Пиляшка з с. Новоселиці Перечинського району на Закарпатті, у кузні користувалися тільки дерев'яним вугіллям, яке випалювали самі майстри або купували у циганів. Зараз для звичайного розігрівання заліза користуються кам'яним, а деревне застосовується тільки для спеціальних робіт, наприклад, для ковальського зварювання або насталення ("цементації") спрацьованих знарядь праці. Флюсом при зварюванні, як і на Бойківщині, була глина. Гартували вироби переважно у воді, і лише сталеві (наприклад, серпи, щоб не "кинулись" — не тріскались) в олії, а пізніше у машинному маслі.

Сільські ковалі займалися своїм ремеслом переважно у вільний від сезонних господарських робіт час, в основному влітку і взимку. Учні коваля допомагали майстрові "качати" міх, підтримувати великогабаритні вироби, чистити горн, бити важким молотом ("гамером" або "штекен гамером"). Іноді учнями коваля були сини, а помічниками — односельчани, які сходились до кузні по справі, або просто послухати, "що люди говорять".

Ковальські міхи грушоподібної форми, за словами Стефана Феленчака з с. Бортне (Польща), купували на базарі, а бідніші ковалі шили самі з волової шкіри.

Технологія лемківського ковальства була традиційною і майже не відрізнялася (за винятком окремих назв тих чи інших процесів) від технічних прийомів, які застосовували у практиці, наприклад, бойківські або словацькі чи польські ковалі.

Хоч виготовлення кованих виробів місцевими майстрами стримувалося великою кількістю значно дешевших серпів, плугів, кіс та інших інструментів заводського виробництва, проте сільські ковалі не переставали бути найнеобхіднішими ремісниками в громаді. Так, наприклад, фабричні плуги, зроблені по шаблону, через особливості ґрунтових умов, як правило, не приживалися у місцевих господарствах. Тому ковалями-горянами на основі "чеських", "мадьярських" та "австрійських" був створений модифікований "карпатський" плуг, зручний для користування в гірській місцевості при оранці "поперек горба". Спеціально для підгортання картоплі місцеві ковалі в окрузі с. Свидника виготовляли невеликі плужки, так звані "гаки із безполозовим ралом. Добре вивірені плуги та "гаки" кував коваль Іван Пелешко в с. Новоселиці (Закарпаття). Куплені коси, які у значній кількості поступали на Лемківщину з польських заводів, також не завжди були придатними в гірських лісистих місцевостях. Тому сільські ковалі часто їх повністю переробляли, а також виготовляли "перстені" до них, тобто кільця, за допомогою яких косу закріплювали на кіссі; "бабки" — маленькі коваделка для клепання; а із "злизаних" робили ножі (які ще у с. Підгородді на Свидниччині називали "планкачами", "обручнями"), ножі для здирання кори з дерева, "кінські нужі" для чищення кінського копита та ін.

Доброю славою "серповика", який міг "славно" назубити старого серпа або зробити нового, користувався коваль Йосип Сукорський в с. Дубринич на Перечинщині (Закарпаття). "Куплені" серпи він повністю переробляв, надаючи їм давньої, продовгуватої косоподібної форми, які тут у народі називали "циганськими".

На серпах місцеві ковалі, як правило, ставили свої знаки-кпейма у вигляді насічених зубилом "смерічок", як на серпі зі с. Збій на Великоберезнянщині, або двораменних хрестиків, як на серпі із с. Підгороднє, що знаходиться у Музеї української культури у Свиднику.

Крім того, лемківські ковалі виготовляли інструменти для лісорубів, каменярів, чинбарів, стельмахів, теслярів; обковували вози і сани, кували коней тощо. У Східній Галичині була школа куття коней, яка з 1883 р. функціонувала при "Академії ветеринарній" у Львові. Відомо, що Йосип Мазур та Стефан Мацінчак із Сяноцької округи у 1904 р. були допущені до складання іспиту у цій школі.

Гірські дороги, де коні часто "стирали" і калічили копита, змушували місцевих ковалів бути не тільки добрими "підкувачами", які кували коней "на літо" і "на зиму", а й добре знати народні методи їх лікування.

Виготовляючи, здавалось би, речі, найчастіше виключно функціонального призначення, ковалі враховували при цьому не тільки технічні особливості металу (його міцність, пружність тощо), а й пластичні ("ковкість") та декоративні можливості "кованого" і "просічного" заліза. Своїм виробам вони намагалися надати не тільки доцільності, а й по можливості краси й принадності. Великий вплив у цьому відношенні мали місцеві традиції народного мистецтва. Так, наприклад, залізне окуття верхньої частини дишля — кільце — зачепу ("кінчаки", "качки", "змії"), до якого закріплювали упряж, ковалі виконували у вигляді профільного зображення "когута", качки, лебедя, змії, собаки, коня тощо. Розклепану частину такої "рихевки", яка безпосередньо закріплювалася на круглій поверхні дишля, оздоблювали (висіченим зубилом) геометричним орнаментом, що складався з найпростіших елементів: крапок, рисок, кривульок тощо. З подібними назвами і мотивами в оздобленні окуття дишля ми зустрічаємося і в Польщі та Чехії, Словаччині і Болгарії, Білорусі та багатьох регіонах України.

У с. Мирча Перечинського району на Закарпатті, за спогадами місцевої жительки Дарії Федунчак, майже всі — і старі, і молоді, і діти грали на органах, які виготовляв "циган" (так називали в селі коваля, хоч він був місцевого походження). Річ у тім, що серед народних музичних інструментів гірського населення великою популярністю користувалися дримби, які ще на Лемківщині називали "органами". Щоправда, на Лемківщині, на відміну від Гуцульщини, цей промисел не зберігся до наших днів. Однак цей факт засвідчує, що ковалі були настільки висококваліфікованими спеціалістами, що виготовляли навіть музичні інструменти. Оригінальною формою у декоративному відношенні відзначалися зручні в користуванні дверні замки, так звані "клямки". В кінці XIX — першій половині XX ст. вони були широко розповсюджені у багатьох європейських країнах. Механізм роботи цих замків вже знайшов своє висвітлення у відповідній літературі. Тому доцільно зупинитися лише на зовнішній формі клямок, які були майже єдиним металевим декоративним елементом у лемківському житлі. Найпоширенішу форму мали замки, верхню частину яких розклепували у вигляді листочка. Іноді (як на клямці внутрішніх дверей хати із с. Перегринка, Сяніцький округ, Польща), верхній кінчик листочка "роздвоювали" у вигляді С-подібних спіралей, вигнутих у протилежні боки. Дужку ручки виконували у вигляді сильно вигнутого півеліпса, а її нижню частину, якою ручка закріплювалася до полотна дверей, розклепували у вигляді невеличкого кружка.

Маючи досвід і усталені традиції в оздоблюванні клямок, сільські ковалі створюють вигадливі форми накладок ("шильдів") пружинних замків, які збереглися до наших днів на дверях дерев'яних лемківських церков. Металеві профілі, вирізані з бляхи, часто за своєю формою нагадують стулені докупи (по горизонтальній осі) верхні частини листкоподібних або серцеподібних клямок, збагачених (знизу й зверху) роздвоєними спіралеподібними "вусиками". Через те, що пружинні замки найчастіше застосовувалися на культових спорудах (церквах, каплицях), то в їх оздобленні переважають елементи християнської символіки — силуети храмів і хрестів, як на дверях церков у селах Вишній Грабовець та Шмиговець Гуменської округи (Словаччина).

На Лемківщині рідше застосовують декоративні ефекти просічного заліза. Однак квадратний за формою "шильдик" ручки внутрішніх дверей церкви в с. Шмиговець, вражає своєю вишуканістю і лаконічністю "рисунка" та пропорційним співвідношенням отворів з глухою поверхнею накладки.

Крім того, лемківські ковалі кували дверні завіси для церковних дверей, названі в літературі "шпугами". Найбільш поширеними були шпуги у вигляді довгої, майже на ширину дверного полотна штаби із розвиненим у декоративному відношенні закінченням. Кінець завіси розклепували у вигляді листка, або розрубували вздовж горизонтальної осі на дві або три частини. Середню смугу (як на дверях церкви с. Нижній Орлик Свидницького округу, Словаччина) витягували і торсували (скручували навколо своєї осі), а її закінчення розклепували у вигляді листочка або хрестика. Дві бокові смуги розгинали в протилежні боки, надаючи їм дугоподібної або С-подібної форми. Подібні завіси із невеликими декоративними відмінностями збереглися на дверях у селах Бодружаль і Кореївні Свидницького округу, Луків Бардіївського округу, Вишній Грабовець Гуменецького округу у Словаччині та ін. Іноді штабу шпуги додатково оздоблювали нескладним геометричним орнаментом у вигляді крапок, рисочок, кривульок, які розміщували по краях, підкреслюючи таким чином її форму.

Крім того, лемківські майстри виконували віконні грати, великі семисвічники, обковували скрині, в яких зберігалися церковні коштовності, невеличкі скриньки для пожертвувань і замки до них тощо. Однак найбільшого творчого натхнення ковалі віддавали куванню нацерковних хрестів. Так, хрести на церкву у своєму селі Бортне (Польща) викував коваль Стефан Феленчак. А в с. Команча (Польща), за переказами старших людей, нацерковні хрести викував місцевий "циган" Микола Сивак.

Порівняльний аналіз надбаних хрестів на давньоукраїнських храмах, які ми знаходимо на настінних розписах Софії Київської, середньовічних іконах та графічних творах пізнішого часу приводить нас до висновку, що їх форма розвивалася у загальному руслі української традиції — від однораменного, силуетно трактованого "грецького" архетипу, який складався в епоху ренесансу української культури. Впродовж другої половини XVII-XVIII ст. у південно-західних районах України — на Лемківщині, Бойківщині і Закарпатті верхи церков зазнають істотних змін. На лемківських церквах, зруби яких в плані залишаються незмінними, появляються високі дзвіниці, розташовані над бабинцем. Таким чином, силуети триверхих церков динамічно розвиваються у напрямі від низького намету над пресвітерієм до майже вдвічі вищої вежі-дзвіниці над входом. Основною прикметою, яка відрізняє лемківські церкви від словацьких, польських і чеських, є наявність верхів або маківок на пресвітеріях і навах, які завершуються хрестами. Архітектоніка хрестів не могла не позначитись на формуванні їх орнаментального оздоблення. Так, ажур трьох рамен і стержня видовженого хреста із с. Мисцова (Польща) об'єднаний пуклями у вигляді фігурних площин, сформований простором перехрестя. Композиційні акценти (пуклі) підсилені декоративним оздобленням у вигляді променів із зірочками на закінченнях. Одновісна конструкція хреста з тенденцією до центральної симетрії значно видовжується завдяки завершенню стрижня солярним знаком у вигляд променів- зірочок та зображенням півмісяця, розташованим внизу під нижньою пуклею на його "глухій" частині.

Поступово зникають пуклі і на перехрестях, як, наприклад, на церквах в селах Луків і Фричка Бардіївської округи (Словаччина).

Починаючи з другої половини XVIII ст. на лемківських хрестах поступово зникають верхні і нижні рамена, як, наприклад, на хрестах із сіл Перегримка і Дошниці (Польща) та Шарицький Щавник (Словаччина). Закінчення рамен і стрижня хреста із с. Перегримка мають розетоподібне завершення у вигляді кола, від центру якого, утвореного діагональним перетином осей, розходяться промінчики у вигляді хрестиків. Хрестоподібними променями "небесного сяйва" і такої ж форми промінчиками на закінченнях осей, а також зображенням півмісяця у його підніжжі, оздоблений хрест із с. Дошниці (Польща).

У кінці XVIII і на початку XIX ст. спостерігається зворотна тенденція до поступового переходу від повністю ажурного видовженого хреста з пуклями до однораменного рівнокінечного. Такими хрестами завершуються верхи на церквах у селах Святкова Велика (1757 p.), Святкова Мала (1762 p.), Кв'ятонь (1811 p.), Сквірне (1837 р.) та ін. Обов'язковим декоративним й, водночас символічним елементом знову стає півмісяць, традиційно розміщений у підніжжі хрестів, роги якого досить часто завершуються "хрестиками", "хрещатими хрестиками" і "зірочками".

У першій половині XIX ст. відбувається полегшення конструктивної основи хрестів, осі яких значно вужчають.

На основі місцевої орнаментально-образної системи народної естетики, духовних запитів і тих змін, які відбулися під впливом мистецьких стилів у зовнішній формі лемківських церков, витворився легкий, витончених пропорцій, з делікатно трактованим орнаментальним оздобленням тип надбаного однораменного хреста, який стає гармонійним завершенням лемківських церков.

Орнаментальне оздоблення у вигляді хрестиків на викінченнях рамен і стрижня хреста (на церкві в с. Грузьова) своїми тонкими графічними "обрисами" візуально розвантажує їх напругу.

Поступово пуклі на завершення осей, як на хрестах у селах Розтока Велика (1819р.), Берест (1842 р.), Милик (1813 р.) у Польщі та в селах Потоки, Нова Полянка у Словаччині зникають. Роль композиційного центру виконує яскраво виражена пляма центральної пуклі, оздоблена видовженими "вужиками" (ламаними) чи "змійкою" (хвилястими гнутими променями із маленькими хрестиками на кінцях. Ажур закінчень рамен і стержнів підсилюється маленькими промінчиками — хрестиками і зірочками. Фігура місяця стає набагато вужчою, кінці його видовжуються ідентичними хрестиками або зірочками. Іноді орнаментальне оздоблення у вигляді розташованих в одному кутовому просторі витягнутих тонких стержнів променів із хрестоподібним закінченням навколо центральної пуклі, як на хрестах у с. Поляни (Польща), створює враження мерехтливості ореолу "небесного сяйва".

Незначних розмірів подібної форми "хрестики" або "зірочки", що віялом розходяться від закінчень "лабчастих" рамен і стержнів на церкві в с. Мочари (Польща) чи в с. Гінківці і Гутка, Ладомирова (Словаччина) значно підсилюють їх емоційне звучання. Гармонійне врівноваження центральної двоосьової композиції здійснюється завдяки тонко вираженому контрасту монолітного "простору" осей з мерехтливими завершеннями.

На основі місцевої орнаментально-образної системи народної естетики, духовних запитів і тих змін, які відбулися під впливом мистецьких стилів у зовнішній формі лемківських церков, витворився легкий, витончених пропорцій, з делікатно трактованим орнаментальним оздобленням тип надбаного однораменного хреста, який стає гармонійним завершенням лемківських церков.

Отже, ковальство, зазнаючи як стилістичних, так і канонічних впливів, переосмисливши їх на ґрунті місцевих художніх, створює нові, але вже тільки йому притаманні оригінальні типи і форми.

Крім храмів, кованими хрестами увінчували цвинтарні ворота, монастирські брами, придорожні каплички.

За свідченнями очевидців, у кожному селі було кілька капличок з хрестом зверху. На жаль, до нашого часу їх збереглося дуже мало. Однак ті поодинокі народні пам'ятки свідчать про високий моральний рівень лемків, які, будучи віками від'єднаними від Батьківщини-України, творили високохудожні зразки народного релігійного мистецтва.

Таким чином, ковальство на Лемківщині, багате не тільки давніми традиціями в галузі виготовлення найнеобхідніших знарядь праці, а й художніх виробів, вирізняється своїми локальними особливостями і становить невід'ємну частину великого пласту матеріальної і духовної культури нашого народу.

джерело матеріалу: Лемківщина - історико-етнографічне дослідження у 2-х т., Т. 2, Духовна культура - 420 ст.
статус матеріалу:  повністю готовий
встановлено: 08 травня 2011 року






Коментарів (0)

Коментарі відсутні

Написати новий коментар (всі поля обов`язкові):