Формування народу — це особливо еволюційно складний історичний процес, і кожен народ має свою долю, тільки йому властиву динаміку становлення, а навіть стихію буття. Крім загальних закономірностей суспільного поступу, в основі яких закладена діяльність і творчість, усі життєві перипетії проявляються лише один раз, і більше ніде і ніколи не повторюються. Неповторним виявився процес появи та історичного утвердження української нації, де заклалась міцна основа визначальних етнічних чинників, серцевиною яких була мова і культура. Культурна і етнічна спорідненість напрочуд активно проявилася у формі держави — Київській Русі. Родоплемінні набутки лягли в основу загальноукраїнських традицій.

Становлення і поширення традицій по всій етнічній території можна назвати феноменальним явищем. Унікальність цього явища полягає у тому, що суттєві риси, ознаки і зміст багатьох життєдіяльних елементів присутні у різних етнорегіональних масивах, на всьому просторі формування українського етносу, незалежно від родоплемінної історії та його розташування. З цього випливають два вагомі висновки: родоплемінний поділ виник на базі носіїв однієї археологічної культури чи близькоспоріднених культур; існували політична централізованість і тісний зв'язок суб'єктів Київської Русі.

У контексті згаданих давньоукраїнських історичних та етнокультурних процесів доволі легко пояснюється загальноетнічність традиційної культури етнографічної групи українського народу — лемків, а заодно і її культурна своєрідність. Археологічні пам'ятки з 1-го тис. н.е., зокрема епохи черняхівської культури, знайдені у багатьох місцях розселення лемків, чітко засвідчують  культурно-генетичну спорідненість гірського населення Карпат з населенням Подніпров'я. Підсилює переконання у присутності культури племен з Правобережжя Дніпра у гірському масиві в другій половині 1-го тис. н.е. — величезний культурний масив від Дніпра аж до Західних Карпат розвивався на основі декількох археологічних культур: зарубинецької, карпатських курганів, пряшівської і пшеворської. Наступна історична епоха, незважаючи на її короткочасність, була інтенсивною за поширенням достатньо високого рівня культури, окреслена буттям черняхівських племен. Хвиля черняхівської культури охопила майже всю етнічну територію українців, чи не вперше до певної міри уніфікувавши на цьому просторі спосіб життя з його найрізноманітнішими і регіональними проявами. Культурно-історичний симбіоз відбувся, як можна оцінити з всеохоплюючого засвоєння і сприйняття культурних набутків тутешнього населення міграційних племен, толерантно.

У період черняхівської культури проявився виняткового історичного значення суспільний феномен: виникли племінні об'єднання як організаційно-політичні прототипи Києворуської держави.

Хорвати, а ще їх називають білі хорвати, чи великі хорвати, ще далеко до утворення Руської держави з центром у Києві, заселили значні гірські масиви, і в ті додержавні часи жили в мирі з багатьма давньоукраїнськими племенами, зокрема з полянами, древлянами, сіверянами, про що залишив нам згадку Нестор-літописець. Обжитість карпатських схилів не дала змоги кочівникам уграм оселитися на гірських окраїнах Київської держави, однак невдовзі ці племена напали, опанувавши Панонську долину, і окупували карпатські схили на тривалий час.

За археологічними даними, дослідженням лінгвістів, етнологів названі аргументи беззастережно засвідчують освоєність значного масиву Карпат ще давньоруськими поселенцями, і зовсім не волохами (давнє романське населення) чи поляками. На спільноукраїнську етнокультурну контактність ще з давньоруського часу вказує характер усіх сфер життєдіяльності і побуту горян, у тому числі і лемків. Увесь обрядовий спектр, як найбільш стабільний і визначальний компонент етнічної світоглядності, і якому характерна пасіонарність на зовнішню агресію, викликає подив збереженістю цілісного традиційного пласту епохи Київської Русі. Принципи місцевого традиційного самоврядування поміж лемками проявляються як цілісна система звичаєвого права, частково укладена в "Руській правді". Введене волоське право не припинило функціонування узвичаєних соціальних норм і правил взаємовідносин.

Центробіжна тенденція з особливою повнотою проявилася на прикладі історичного і культурного буття лемків. Знаходячись на міжетнічному порубіжжі декількох етносів: поляків, словаків, угорців, румунів, українські горяни підживляли предковічну загальноетнічну основу новими набутими явищами, елементами етнічної традиційності. Саме у гірському етнокультурному масиві збереглись у живому побутуванні значні прадавні форми способу життя русинів. Міжетнічне контактування, яке безумовно існувало і внаслідок чого відбувався обмін етнічними набутками з різних ділянок життя, не привело до якогось впливу у місцевій узвичаєності. Більше того, привнесені господарські, культурні навички, особливості асимілювались, розчинялись в усталеному способі життєдіяльності лемків.

Увесь комплекс споруд Лемківщини в основних конструктивних вузлах нагадував поліські, а почасти подільські будівлі, суттєво відрізнаючись від забудов поляків, словаків чи румунів. Подібні процеси помітні в аграрній традиційній культурі, яка здебільшого базувалася на однотипному етнічному обрядовому матеріалі і традиційних українських знаряддях, щоправда, із значним місцевим доповненням і колоритом.
Фольклору властивий унікальний етнічний індикатор, у якому фіксуються свідомі і підсвідомі почуття, адекватна реакція на різні суспільні, соціальні, побутові, державні події.

Етногенетична адекватність лемків ґрунтовно підкреслюється змістом, стилем і образним ладом мистецької спадщини.

Тривала політична підпорядкованість лемків сусіднім кордонам не спричинилась до асиміляційного процесу. Більше того, психологія гуртової поведінки, спрямованої на самозбереження, психологічно консолідувала порубіжне українське населення навколо етнічної ідеї, факту спільноетнічного походження тощо.

Генетичні інстинкти, соціальна інтровертність, детермінованість на суспільно-культурну консолідацію всього етносу генералізувало великий ступінь етноорганізації і етнотворення.

Українсько-руська людність західного етнографічного масиву, витворивши свою регіональну етнокультурну своєрідність, яку прийнято називати лемківською, а західних горян лемками, на міжетнічному порубіжжі має особливо загострене етнічне почуття. Етнопсихологічні флюїди були сильнішими за насильницькі асиміляційні процеси мадяризації, ополячення, слованізації чи русифікації.

І сьогодні, коли українська нація виборола своє природне право на державну самостійність, імпершовіністичні сили силкуються спекулювати на недостатній обізнаності закарпатських українців з історією свого краю, історичними етнічними процесами, запустили цілковито надуману, виключно політизовану думку про закарпатців як окремий народ - русинів. Ідея розпорошення української нації була закладена в геополітичній стратегії ще царської Росії, розгорнувши в Галичині у другій пол. XIX ст. сепаратистський москвофільський рух, безсоромно спекулюючи на спорідненості слів "русский" - "русин", віроломно відкидаючи історичну правду і замовчуючи, що Московське царство (Московія), з метою політичного возвеличення, а заодно і психологічного розчавлення українства, лише з XVIII ст. перейняло давню назву України - "Русь", найменувавши свою імперію "Россией". Тому зовсім не важно розпізнати замовників думки про русинство як політичну інвазію в українське життя.

Насамкінець доцільно акцентувати увагу на декількох найсуттєвіших моментах українського етнічного явища як існування української етнографічної групи - лемків.

1. Лемки є частиною українського етносу, основу буття якого становить український етнічний пласт, сформований ще у 1-му тис. н.е. на створеній базі племенами декількох синхронно і діахронно функціональних археологічних культур (зарубинецька, пряшівська, пшеворська, черняхівська, карпатських курганів та ін.). Києворуська епоха стала початком консолідації усього українського етносу.

2. Окупація української етнічної території угорцями, поляками, словаками, австрійцями, росіянами, яку обжила етнографічна група українців — лемки, не призвела до асиміляції з окупаційними народами. Виявилась дивовижна закономірність: насильство над етнічною культурою витворювало небувалий імпульс до самозбереження силою історичної пам'яті і саморозвитку.

3. Закономірні фактори, до яких відносяться ландшафтно-кліматичні умови, історико-політичні процеси, спричинилися до витворення на загальноетнічному культурно-традиційному ґрунті дивовижної естетичності і раціональності етнографічної лемківської традиційності в усіх сферах життєдіяльності.

4. Тривале міжетнічне сусідування з поляками, словаками, почасти угорцями, активний різноманітний взаємообмін розкрив особливості сприйняття елементів іноетнічної культури, які можна характеризувати більшою мірою як інтровертним, тобто зовсім незначне іноетнічне засвоєння. Очевидним стає факт достатнього рівня власної культури. В той же час помітні впливи (у певних галузях) української етнокультури сусідніх народів.

5. Спроба царської Росії втрутитися у звиклий спосіб буття і самовизначення українців Галичини, зокрема гірських масивів Карпат, насильницько запропонувавши русофільську ідеологему, знану як москвофільський рух, зазнав цілковитого провалу, однак не без негативних наслідків, відгомін чого донісся і в новітню добу Української Держави, як "політичне русинство".

6.    "Політичне русинство" як спроба "конструювання" нового народу здебільшого на базі етнографічної Лемківщини і почасти закарпатської частини Бойківщини, як агресивний маневр здійснити етнічний розбрат, що частково сталося на релігійному ґрунті, була приречена на крах. Адже пробу на етнічну приналежність українці-горяни яскраво продемонстрували впродовж тисячоліття.
7. Стабілізуючим етнічним чинником на Лемківщині виступала церква. Проте міжконфесійна дискусія і локальна політика церковних діячів не завжди відповідала національним інтересам. І все ж традиційна світська основа виявилась міцнішою.

8. Історико-політична специфіка лемків проявилась у належності їхньої етнічної території до території інших держав - Польщі, Словаччини. У той же час депортаційні дії і міграційні процеси призвели до розсіяння лемків практично по усіх континентах.

Доцільно звернути увагу на невідповідність і некоректність означення усіх представників етносу поза межами України як "діаспора". Такий термін не може бути застосований до частини народу, який залишився на своїй етнічній землі, яка з політичних причин опинилася на території іншої держави. Найбільш коректно і точно таке явище слід окреслити терміном "етнічне зарубіжжя". Лемків, які проживають на своїй етнічній землі на сучасній території Польщі та Словаччини, слід називати "українським зарубіжжям".

Лемки своєю історією, культурою, національною свідомістю, власним буттям беззастережно доводять свою етнічну приналежність і тепер, коли активізувалися антиукраїнські сили, застосовуючи середньовічне завойовницьке гасло: "Розділяй і владарюй!" з наміром організувати розкол нації, порушити політичну стабільність держави, доводять світу, що вони були, є і будуть українцями!